Єдиний українець з обрусілої сім’ї вернувся на землю предків

Якось на вулиці Любешова мене перепинив знайомий поговорити про політичну ситуацію в країні. Згодом до нас долучився приятель знайомого, жвавий дідусь, який проходив повз. Ми якраз говорили про незавидне становище рідної мови, про наступ, який повели на неї за потурання нинішньої влади ворожим силам.

– Да не русский, а украинский язык надо поддерживать и защищать в Украине! – мовив дідусь несподівано… по-російськи.

Звичайно, російськомовний захисник української мене приємно здивував, і коли він од нас відійшов, я запитав у знайомого, хто цей цікавий чоловік.

– Колишній вчитель російської мови із села Седлище Микола Пилипович Очереднюк, – була відповідь. – А чоловік він і справді неординарний, з непростою і незвичайною долею.

Заінтригований, я вибрав час і подався у Седлище, що за кільканадцять кілометрів від Любешова.

Родом Микола Очереднюк з Алтайського краю (от звідки його російськомовність, хоча й українською володіє пристойно), але не адигеєць якийсь чи хакас або москаль, а з діда-прадіда українець, тобто з переселенців, які, спокусившись дармовою земелькою за часів Столипіна, подалися з Волині освоювати сибірську цілину. Батьки ж Миколи із Сибіру примандрували на Алтай, де й народили його та ще шестеро синів-дочок. Усі Очереднюки ходили до російської школи, тож, ясна річ, і в сім’ї спілкувалися російською, хіба що мати інколи вставляла слово-друге українське. І коли братам-сестрам надходила пора отримувати паспорти, у графу «національність» (була така формальність за СРСР) їм записували «росіянин». Обрусів би таким чином 1949 року і Микола, прийшовши у райцентр Волчиху по новенького паспорта, якби не мав упертої та доскіпливої, як сам висловився, вдачі.

– Чому записали мене росіянином? – запитав паспортиста. – Адже обидва мої батьки українці. Не візьму такого паспорта.

– Тоді сядеш на десять років! – пригрозив начальник.

Але погроза не злякала юнака. Затявся на своєму.

– Який ти українець? – підходив з іншого боку представник влади. – Народився в Росії, українською й слова не втнеш!

Не подіяло на хлопця й таке, а навпаки, ще більше збунтувало і спонукало потім вивчати мову предків. Словом, добився, щоб графу переписали. Так алтаєць Очереднюк став офіційним українцем, єдиним серед усіх своїх братів-сестер.

– Та цього було мало, – продовжує розповідь Микола Пилипович. – Щоб заповнити прогалину, яка утворилася в українській нації внаслідок обрусіння моїх родичів, я твердо надумав оселитися в Україні, одружитися з українкою і народити не менше десяти дітей. Свій задумав втілив таким чином: закінчив філологічний факультет за спеціальністю «російська мова та література» Новосибірського педінституту і подався до Києва шукати вакансії, сподіваючись, що викладачеві головної мови СРСР буде не важко влаштуватися на колоніальній території Радянської імперії. Проте несподівано мені відмовили, зіславшись на те, що я не володію українською. Мусив повертатися на Алтай і вчителювати у тамтешніх школах, доки не вивчив материнську мову.

– Самотужки?

– Атож! Передплачував українські журнали, читав українських класиків, найбільше Стельмаха, мова творів якого дуже багата і соковита. Тобто вивчив її практично з першоджерел. І через кілька років знову поїхав в Україну шукати щастя. Друга спроба теж була нелегкою – відмова за відмовою, аж поки не запропонували село Седлище у Любешівському районі. Запропонували, але їхати туди відраювали: мовляв, це край Волинського Полісся – ні доріг, ні цивілізації, дрімуча глушина. А я на таке не зважав, головне, здійснилася моя мета. Сталося це 1959 року, тож, як бачите, вже більше півстоліття тут живу.

– Чував, що Ви заядлий шахіст?

– Так, шахи люблю і граю в них з дитинства. Був чемпіоном Алтайського краю серед сільських шахістів, за що мені присвоїли перший розряд, багато разів перемагав на першості Любешівського району, вигравав одного разу навіть чемпіонат Волині. Тепер переважно граю сам із собою. Іноді (сміється – авт.) і перемагаю.

Микола ШМИГІН,

Волинська область

 

• Нравится
•