Хуану з Парагваю у Видраниці називають тіткою Фанею

А її доля стала основою для написання книжки

Хуана Жучок. У жінки з таким цікавим українським прізвищем оригінальне, «не наше», як люблять казати старі люди, ім’я. У Видраниці Ратнівського району майже всі знають незвичайну життєву історію односельчанки. А от коли доводиться брати якусь довідку в районі, чиновники, побачивши паспорт, просять розповісти, які дороги привели її з поселення Ункарнаціон колонії Фрам Кармен у поліське село. Хуана лише усміхається та починає згадувати.

Її батько Севастьян Назарук ще за Польщі був затятим комуністом. Пильні сусіди подейкували, що займався підпільною діяльністю, отож одного дня польські поліцейські наробили рейваху у його домівці і повели господаря на розстріл. Йому дивом вдалося уникнути смерті. Але страх за рідних змусив чоловіка вирушити у пошуках кращого життя до незнайомої країни – Парагваю. Розповідали, що там сім’ям дають землю, можливість працювати, а головне – ніхто не переслідуватиме. Зібравши нехитрі пожитки, взявши за руки трьох синів, Назаруки у 1939 році вирушили за океан. Хуана народилася вже там, тож про Україну чула лише з розповідей рідних. Майже двадцять років прожили вони у колонії Фрам Кармен. Севастьян був хорошим господарем, тримав худобу, мав багато землі. Але комуністичних ідей не зрікся й на чужині. Разом з дорослими синами виступав проти диктатури Альфредо Стресснера. Його прихильники якось навіть з мачете приїжджали до комуністів. Велися арешти. Щоб уникнути в’язниці, Севастьяну порадили за місяць спродати майно і нелегально тікати в Союз. Знову ж таки, страх за дітей, а їх уже було восьмеро, п’ятеро народилися у Парагваї, змусив батька наважитися на такий крок. А ще, в душі він сподівався, що у Радянському Союзі, країні його ідеалів, знайде спокій та порядок.

Історію цієї родини у своїй книзі «Іларія, ілюзія» детально описав відомий волинський журналіст Ігор Чуб. У ній розповідається про непросту долю колоністів-поліщуків у далекому Парагваї та реалії господарювання у колгоспі. У ній нема жодних видумок, адже писалося все з розповіді однієї з молодших дітей Севастьяна Назарука – Хуани. У книжці вона – дівчинка Марійка.

Сьогодні цій привітній говіркій жіночці 65 років. Вона й досі пам’ятає спеку, яка панувала у Латинській Америці. Пригадує маніоку – овоч, який зовні схожий на редьку, а за смаком нагадує картоплю. Це був основний продукт харчування парагвайців. І нині може сказати кілька слів іспанською. Хоча коли виїжджали з Парагваю, їй було лише вісім років. Батько зі старшим сином Федором вели щоденник. Уривки з нього Ігор Чуб використав у своєму творі. Ось один з останніх записів, який свідчить про почуття, які переповнювали колоністів: «11 березня 1957 року. Переїжджаючи кордон, співаємо пісні. До вагона увійшли люди з зірками на шапках. Нарешті! Дісталися рідної землі! Здрастуй, наша дорога Батьківщино! Через майже два десятки років поневірянь ми знову повернулися до тебе! Які ж ми усі будемо щасливі у Радянському Союзі!»

– Ми малі тоді були й нічого не розуміли, – пригадує жінка. – Але я й досі пам’ятаю блиск в очах батька та захоплення, коли він розповідав, як добре буде в Радянському Союзі. Він так у це вірив. А приїхавши в село, ми побачили таку бідність, що страшно стало. Я пішла в школу у лакованих туфлях. Діти присідали, руками їх гладили, бо, окрім зашкарублих черевиків, нічого не бачили. Я прийшла додому і сказала, що більше не піду в таку школу. Молодші діти плакали і казали, що хочуть назад у Парагвай, а старші заспокоювали, що тут буде добре. Батько ж тішився тим, що відтепер можна спати спокійно. Ми поступово вчили українську, але довго ще з братом спілкувалися іспанською, щоб люди не зрозуміли, що думаємо насправді.

Хуана Севастьянівна годинами може розповідати про пережите її родиною. Не все було так гладко, як сподівався батько. На перших порах за ними пильно стежило КДБ. Це все діти усвідомили пізніше. Зберігаючи документи про переселення та майно, яке залишили за океаном, Назаруки сподівались отримати компенсацію від уряду Парагваю, бо їх знайомим її виплатили. «Я вислала документи до Києва, але вони там і загубилися, – журиться Хуана. – Ще й віддала оригінали, тому все пропало, і зараз нічого довести не можу».

Побачив несправедливість, яка панувала у Союзі, й батько. Гірко було у цьому зізнаватися, та життя не зміниш. Минали роки, й уродженці Парагваю, а в душі українці, пустили коріння на рідній землі, створили сім’ї. Тепер та далека країна часто сниться. «Чи хотіли б повернутися туди?» – запитую у Хуани Севастьянівни.

– Знаєте, хотіла б лише поглянути на те місце, де колись жили, – щиро каже жінка. – Але залишитися там уже не змогла б. Моя хата і серце у Видраниці.

– А місцеві так і називають вас заморським іменем?

– Ні, кличуть на свій лад – Фаня. Я вже й звикла.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

 

• Нравится
•