Під прапором на рейхстазі сфотографувався житель Малина

Обійстя Антона та Анісії Чмелів у Малині Млинівського району ніби на острові. Добратися до нього, розташованого на пагорбі на околиці села, якимось транспортом важко. А от пішки, хоч з труднощами, все-таки можна.

Йдемо туди разом з Малинським сільським головою Тетяною Левицькою. Гості для господарів – явище не часте, але водночас доволі приємне. Це видно по виразу їхніх облич – щирих, привітних і водночас зранених долею, навіть зараз, коли здається, у домі спокій та затишок. Бо, чесно кажучи, й самому стає трішки боляче, дивлячись, як пересуваються в домі господарі. 90-річний Антон Федотович – за допомогою спеціального візка, 82-річна Анісія Яківна – спираючись на крісло і переставляючи його.

«От бачите, до чого дожилися, у кожного по шість ніг, – не втрачає почуття гумору господиня. Та й господар в жартах далеко «не втікає» від дружини: «Нічого… От пригріє сонечко, і зіпремося вже на мотики… А вони, як не дивно, людей в городі не горблять, а випрямляють».

Саме у таких праведних трудах і пройшло усе життя Чмелів. А для Антона Федотовича воно позначилося ще й фронтовим хрещенням, коли принаймні тричі був за крок до смерті. Його на війну призвали у 1944 році. За рік перебування на фронті тричі був поранений. Востаннє – за три дні до Перемоги у передмісті Берліна.

– Я воював у піхоті, мав станкового кулемета, – пригадує фронтовик. – Він вважався неабиякою «грозою» для німців, але разом з тим робив особливою мішенню. Не раз фашисти обстрілювали нашу кулеметну точку, а 5 травня 1945 року влучили прямо в ціль міною. Не знаю, як залишився живим. Відкинуло мене на метрів десять. «Другого номера» також. Осколки – по всьому тілі: у голові, ногах, руках. Але, слава Богу, зайшли неглибоко, та й серця не зачепили. Два тижні витягували їх у госпіталі. Хірург навіть жартував, що, зібравши їх докупи, заново міну можна скласти. Після госпіталю шкодував, що жодного з цих осколків не взяв на пам’ять. Але без воєнних реліквій не лишився. Серед них, зокрема, фото та мотоцикл.

Щодо фотографії, то Антон Федотович має на увазі ту, де він – на фоні переможного прапора, свого полкового, який його однополчани 8 травня занесли у рейхстаг і повісили в одному з під’їздів. Але вже без нього, бо відправили після поранення у госпіталь. Це фото важило для фронтовика рівноцінно з його бойовими нагородами, з-поміж яких, як сам зазначає, найвища солдатська відзнака – медаль «За відвагу». Але з часом фотокартка загубилася, як і фронтові листи, які солдат писав додому батькам. Недавно Анісія Яківна, прибираючи в домі, в одному з шухлядних закутків таки натрапила на фото.

– Знаєте, наскільки воєнна фотографія цінна, – зізнається фронтовик, витираючи сльозу, – глянеш, і ніби оживають ті, з ким воював, ті, кого хоронив, ті, які мені рятували життя. Тепер взяв фронтову картку в рамку, поставив на столі, на найвиднішому місці, щоб уже ніколи не губилася.

Що ж стосується вищезгаданої пам’ятної техніки, то її, на відміну від фото, уже немає, лишень у спогадах. Але в яких!!! Річ у тім, що Антон Чміль з війни додому повернувся на мотоциклі – трофейному, німецькому, одноциліндровому. Трапився він йому у неприглядному вигляді – з поламаним двигуном, зігнутою рамою, без сідла. Але солдат, маючи хист до техніки, взявся за ремонт – і таки поставив «Wanderer» на колеса. А командир частини, коли почалася демобілізація, запропонував Чмілеві: «Нащо тобі той поїзд. Вважай, що ти сам для себе повернув з того світу мотоцикла, тож шуруй на ньому додому». Ось так з Німеччини до Польщі, а з Польщі в Україну «шурував» бравий вояка на двох колесах, а потім, у повоєнний час, ще декілька десятків років користувався трофеєм, доки не поміняв його на досконалішу техніку – мотоцикл «Планета». Причому з останнім Антон Федотович не розлучався до 83-річного віку: усе хотілося йому кудись встигнути, щось зробити.

У Антона Чміля – золоті руки. Розуміється у столярстві, бондарстві, електриці, насінництві, будівництві, механізації, радіозв’язку… А по електродвигунах свого часу він вважався найкращим майстром в окрузі. Двигуни на ремонт привозили до нього і з Луцька, і з Рівного, і навіть з Києва. Часто вони працювали довше, ніж нові.

– От би нам з Анісією ще й наші серденька хтось би отак підремонтував, – каже чоловік, який у пошані всього Малина, – бо почали трохи барахлити, а попереду ще стільки всяких придибенцій. От скоро, приміром, святкуватимемо з Анісією шістдесят п’ять років, як побралися. Більше нажитих у парі літ в нашому селі ніхто не має. Думаю, це хороша подія як для нас особисто, так і для всього Малина. Так що приїжджайте на торжество, запрошуємо.

Прийнявши щире запрошення Антона Федоровича, залишилося побажати, аби з його душі ще многії-многії літа не вивітрювався отой бойовий дух, який йому дає наснаги до життя.

Сергій Новак,

Рівненська область

Фронтовик Антон Федотович Чміль з фото, на якому він 1945 року в Берліні на тлі бойового полкового прапора

 

• Нравится
•