Три покоління Муленків воювало
батько – на Білоруському фронті (1944-1945), син – у Чехії (1968), внук – в Афганістані (1986-1987)
Олексій Муленко із сином Володимиром згадують про Чехословаччину та Афганістан
З 71-річним Олексієм Муленком, жителем села Малин Млинівського району, ми зустрілися на подвір’ї його обійстя. Олексій Семенович якраз рубав дрова. На традиційну напівжартівливу пропозицію допомогти відповів відмовою. Мовляв, у його хазяйстві гостей просять не до роботи, а до столу. Почувши, що мене цікавить його причетність, як і його батька та сина, до військових дій, господар розповів цікавий факт: «Звістка про те, що батька забирають на фронт, застала його якраз за рубанням дров. Збираючись до лісу на заготівлю дров, отримав повістку і я… Отак співпало… Але надіюсь, що сьогодні ви мені не принесли повістки до війська».
Отак з жартів почалася наша розмова з Олексієм Муленком, родина якого дійсно пережила три війни. Його батька Семена Івановича мобілізували на фронт з «броні». Він був зайнятий на залізниці, мав шестеро дітей, тож питання про його відправку на фронт не стояло. Але доля розпорядилася по-іншому. На Білоруському фронті виникла потреба у додаткових полках, і 42-річного Семена Івановича, викликавши до військкомату, запитали, чи готовий він повоювати у піхоті. Той відповів: «Хоч зараз готовий взяти зброю в руки, от тільки з дітьми попрощаюся». Він одразу опинився на передовій, а потім, слава Богу, живим і неушкодженим дійшов до самого Берліна.
– Батько не раз розповідав мені про різні фронтові жахіття, – каже Олексій Муленко, – приміром, одного разу в Білорусі, йдучи в атаку, попадало від куль майже все його відділення, а йому дивом пощастило вижити. Батько часто повторював: «Не дай, Боже, тобі, сину, бачити, що таке війна!» Втім, мені все-таки довелося у 1968 році потрапити в Чехословаччину, де, як відомо, теж відбувалися бойові дії. Викликані вони були так званою «Празькою весною» – протестом проти окупації Чехословаччини. Все це закінчилося введенням в країну радянських військ і військ держав Варшавського договору. Звичайно, без сутичок не обійшлося. У цих бойових діях довелося брати участь й мені разом із земляками, яких до Чехословаччини з Млинова на автомобілях доставили буквально за добу. На душі, звичайно, було гірко, бо доводилося «придушувати» тих, хто прагнув для своєї країни свободи. Але ж ми давали присягу виконувати інтернаціональний обов’язок. І, як на мене, зробили це достойно…
Звичайно, після празьких подій Олексій Муленко теж не хотів, щоб його сини потрапили на війну. Двом з них пощастило, адже їхній дух гартувався хоч у військовій, але мирній обстановці. Натомість шлях Володимира після призову в армію проліг до пекельного Афганістану. А там – бойова служба, отримання медалі «За бойові заслуги» і надзвичайно важке поранення, після якого солдату дивом вдалося вижити.
– Ми поверталися після чергування в місті до своєї частини, – пригадує Володимир Муленко, – я перший, за мною ще три бійці. Йшли уже торованим шляхом, тож навіть не здогадувалися, що душмани його замінували. Міна вибухнула буквально піді мною. Мене відкинуло на кілька метрів, в очах потемніло. Опритомнів у госпіталі. На щастя, вдалося вижити. Родині довго не писав про поранення, не хотів тривожити. А от тепер з батьком часто згадуємо пережите. Звичайно, теж хочеться, щоб нащадки не знали, що таке війна.
В Олексія Муленка 13 онуків, має уже й правнуків. Перераховуючи їх, радіє кожному і наголошує, що це – вже точно «мирні покоління». Бо, мовляв, за останніх сімдесят літ війни родині Муленків по саме горло вистачить. Що ж, дай Бог, щоб слова Олексія Семеновича дійсно стали пророчими.
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
