«Вісник+К» познайомив двох повстанок – Зелену і Зеленко

(Продовження. Початок у №18)

Котрі в таборах були поруч, але не зналися

Вирок суду для повнолітньої Ганни Зеленої був стандартний на той час – «10 лет исправительно-трудового лагеря с поражением в правах на 5 лет и конфискацией имущества». Спочатку волинянку відправили на пересильний пункт до Харкова, а звідти вже етапували до Сибіру. Везли товарняком. На зупинках робили перекличку. Лежачих в’язнів рахували, вдаряючи молотком по спині – хто не реагував, того вважали мертвим і викидали з вагона. Кам’яні кар’єри Уралу стали першим «робочим» місцем юної Ганнусі. Чотири місяці тривало каторжне довбання каменю для бетонного заводу. І знову товарняк, знущання, хвороби. Привезли до Петропавловська-Камчатського і… два тижні протримали на запасній колії. Наступний етап до Сибіру: Красноярський край, Дудінка і кінцевий пункт для Зеленої на довгі роки – Норильськ.

Розстріл охоронцями політв’язнів став іскрою, яка запалила полум’я повстання у Норильському таборі проти нестерпних умов утримання. Не на війні, а у мирний час у сталінському ГУЛАГу Ганна Зелена отримала поранення. Розривна куля пройшла навиліт через ногу і таз, коли волинянка перекидала записку про спільні дії у чоловічий табір. Зелена перенесла дев’ять операцій. Було зараження крові. Лікування затяглося майже на три роки.

На волю Ганна Йонівна вийшла у березні 1955 року. Повернулась у Скулин. Але жити не було де. Хату конфіскували за вироком суду, та й влада дивилась скоса на бандерівку. І поїхала Ганя до Ковеля. Влаштувалась на роботу у «Мостобуд». Відбудовувала залізничний міст через ріку Турія, а згодом разом з бригадою поїхала на три місяці у Казахстан.

У 1956-му Ганя народила дочку Галю. Звільнену з роботи жінку разом з новонародженою дитиною і старою мамою влада відправила у п’ятирічне заслання на Дніпропетровщину. Працювала дояркою. Однак голова колгоспу виявився співчутливою людиною. Він врахував, що худорлява Ганя доглядає малу дитину і стару маму та часто хворіє (давалися взнаки каторжні роботи в Сибіру), пошкодував волинянок і відправив достроково назад у Скулин.

На батьківщині теж працювала дояркою. Жили по сусідах і будували власну хату. Народила ще двійко хлопців. Уже дорослими усі троє дітей подалися шукати кращої долі до Росії.

Перший чоловік Павло загинув десять років тому у Підмосков’ї на заготівлі лісу. Коли жінка замовила у сільській церкві панахиду по чоловікові, то ніяк не могла зрозуміти, чому священик постійно називає два імені – Павло та Ігор. Аж під кінець богослужіння батюшка підійшов до Зеленої і сказав: «Вашого сина Ігоря нема в живих». У жінки від такої страшної звістки перехопило подих, і в цей момент священик окропив її. Від несподіванки, переляку і стресу Ганна Йонівна втратила голос. Простий звук жінка змогла вимовити тільки на четверту добу. Відтоді розмовляти їй дуже важко.

…Наймолодший син Ігор поїхав у Приморський край до сестри Галі. Служив у правоохоронних органах. Якось отримав наказ знищити знайдені у сопках посіви конопель. Із завдання Ігор не повернувся…

Донька Галя до мами навідується рідко. Дорога з Далекого Сходу неблизька. Але чи не щодня телефонує.

Зараз Ганна Йонівна живе сама. Але вона така щира господиня, що у хаті завжди є гості. Їй допомагають не тільки сусіди, а й члени братства ОУН-УПА. Листується Ганна Йонівна з письменником Василем Шклярем. Познайомилися вони кілька десятків років тому, коли автор книги «Чорний ворон» приїхав у сусіднє село Уховецьк на весілля брата і захотів побачити живого бульбаша. Минулого року Зелена вперше побачила Карпати і навіть спробувала піднятись на Говерлу.

За кілька днів до 86-ліття побратими зробили Ганні Йонівні подарунок – організували зустріч з такою ж патріоткою і теж зв’язковою УПА та політв’язнем Норильського концтабору Надією Зеленко в Луцьку.

Допомогла зустрітися Лідія Зозуля. Колишня поштарка та активістка передплачує «Віс-ник+К» і у березневому номері прочитала матеріал про долю Зеленко. А із Зеленою вона знайома вже давно. От і вирішила познайомити учасниць Норильського повстання. Попрощавшись із героїнями, за кілька кроків почув за спиною діалог:

– То як далі жити, що робити?

– Боротися!

Якби хоча б третина українців мала такий патріотичний дух, Україна стала б справді незалежною та була б серед найрозвинутіших країн.

Микола КОМАРОВСЬКИЙ,

Волинська область

 

• Нравится
•