На Пасху парторг гонила дітей від храму
а нині щиро кається
…Анна майже два десятки літ ходить до храму. Здавалося б, що тут такого – це потреба кожної православної людини. Однак колись, за радянських часів, вона туди – ні ногою. Ще б пак! Адже була комсомолкою-активісткою, а згодом поповнила ряди комуністичної партії. Тож вважала, що будь-яка релігія – «опіум для народу», а дітей взагалі треба гнати від церкви. Вона і гнала… Поки грім не вдарив…
***
Анна – єдина донька у батьків (в родині ще виховувався син), змалку була активісткою. Вчилася на одні п’ятірки, поведінка – зразкова. Мати натішитися не могла такою дитиною, адже і вдома була найпершою помічницею. Однак коли дівчина вступила до комсомолу, її наче підмінили. Спочатку обрали комсоргом класу, а згодом, коли подорослішала – і школи. І, як казала мати, Анька підняла хвоста, бо вже сміливо заявила їй:
– Нащо нам у хаті ікони?
Ненька хрестила лоба і казала: «Ну, в кого ти така вдалася? Не відаєш, що кажеш. Колись пожалієш».
…Коли ж пролунав останній дзвінок, Анна вже знала, що обов’язково піде вчитися у педагогічний вуз. Так і сталося. На факультеті дівчина також себе зарекомендувала позитивно, бо надто вірила в ідеї Ілліча. А коли повернулася працювати в село у школу, її, молоду вчительку-мовника, одразу прийняли у партію. Дівчина гордилася цим, ще б – і рік не працює, а вже партійна.
Мати вмовляла, що та кар’єра ні до чого доброго не приведе, але Анна вперто переконувала:
– Без партійності ти ніхто…
Тож при першій нагоді дівчина поспішала на суботники, дебоширів втихомирювати, ходила у неблагополучні сім’ї разом з представниками сільської ради. Коли ж настало Різдво – з іншими вчителями мерзла вечорами на вулицях, прислухаючись, чи, бува, хтось з її вихованців десь зі звіздою не ходить, прославляючи новонароджене Дитя. На Пасху, коли люди поспішали до храму, молода комуністка також – під церкву. У руках замість пасхального кошика зошит, де записувала прізвища тих дітей, хто з батьками йшов на богослужіння. Не могла спокійно спостерігати за цим мати Анни, яка була прихожанкою місцевого храму. А коли хтось запитував її, чому ж дочка жодного разу поріг церкви не переступила, то не мала від сорому де й очей сховати.
***
…Кар’єра Анни й справді пішла вгору. За три роки вона доросла вже до парторга місцевого підприємства. Саме там зустріла й свою долю. Василь був її ровесником, працював інженером. Пара одружилася. Весілля справляли безалкогольне. Хоч як не намагалися батьки нареченого і нареченої вмовити їх повінчатися, але дівчина навідріз відмовилася.
За якийсь час молодята раділи, що незабаром стануть батьками. Тішилися всі, лише мати Анни, ніби щось передчуваючи, вмовляла: повінчайтеся, негоже без шлюбу народжувати… Та де там майбутня мама могла про таке навіть подумати? Адже сама не раз виступала перед робітниками з лекціями про «задурманення релігією».
Період вагітності пройшов легко, а от пологи були нестерпними. Анна не переставала просити акушерок: «Щось робіть, бо потраплю в «дурку»…» У муках на світ народився хлопчик.
…Біди посипалися на родину одразу після того, як молода мама повернулася додому. Дитина не могла спати і несамовито кричала. Сама Анна схудла і ледь ходила по світу. Чоловік нервував і докоряв жінці, що не може дати раду господарству. Її мати заламувала руки і казала: «А все через вас, безбожників, маля страждає…» Лише за рік жінка це усвідомила, коли походи до бабок-шептух закінчилися нічим: хлопчик ріс неспокійним, плач ночами не припинявся, діагноз лікарі встановити не могли.
…У страсну п’ятницю перед Пасхою Анна поверталася з магазину біля храму. Люд поспішав, щоб встигнути до виносу плащаниці Ісуса Христа. Якась невидима сила потягнула і її туди. Опустивши очі (бо ж ніколи в дорослому віці не переступала поріг храму), ступила на паперть. У давнину там стояли тільки грішники. Як співала Валентина Толкунова: «Вся наша жизнь стоит на паперти и просит о любви с протянутой рукой…», так і Анна стояла там і думала про своє суєтне життя. Її серце так стислося, защеміло, що вона розплакалася. На її ридання люд озирнувся, але хтось у храмі шикнув: нехай поплаче, мабуть, є на те причина.
…У свої двадцять дев’ять літ Анна спостерігала, як мама пекла паску, ніби мала дитина. Запечені білі хлібці, коли їх витягували з печі, так пахнули, що аж в носі лоскотало. Жінка не втрималася і вщипнула гарячої паски, з’їла. Смачно! Мама, як колись у дитинстві, нагримала. А вона притулилася, поцілувала її у щічку і попросила:
– Можна, я з тобою до храму піду…
Тепер уже мама Аньки не могла стримати сліз. Одумалася дочка! Тож увечері вони уже разом йшли до церкви. Мати доручила Анні нести кошика, де усміхалася пасочка, крашанки, які почервоніли від цибулиння та пожовтіли від квіток латаття. А ще – домашнє масло, сир. Щось таке було на душі, що парторгша і пояснити не могла: якась незбагненна радість, піднесення, ніби вона побачила те, чого ніколи не бачила. У ту Пасхальну ніч і свічі у храмі яскравіше горіли, і хор урочистіше співав. А як уже причепурилися сільські жіночки… У п’ятницю ще в чорних хустках були, а в ту ніч – все яскраві, світлі відтінки переважали. Коли почали обходити навколо храму, забили у дзвони. Їхнє врочисте відлуння доносилося і з двох сусідніх сіл. Земля торжествувала! Анька подумала: а чи раніше я це розуміла? Ні. І ніби якась полуда спала з її очей…
…А через місяць Анька вийшла на роботу. Тоді якраз розпався Радянський Союз, а з ним і комуністична партія втратила свої позиції (як колишній парторг невдовзі шкодувала, що її взагалі не заборонили, адже саме у богоборчі часи при цьому комуністичному режимові стільки храмів було знищено, стільки священства та віруючого люду згноїли в таборах). Анна спалила партквиток і повернулася працювати у школу. На душі шкребли кішки, і жінка за порадою прийшла до старого сільського батюшки. Довго тривала розмова… Але після того Анна та її чоловік стали прихожанами місцевої церкви.
Керівник церковного хору якось запрошувала її співати під час служб, адже жінка мала гарний голос, мовляв, і батюшка благословить її на такі труди. Але Анька відповіла, що про це навіть мови не може бути.
– Я така грішна, тож моє місце поки тільки позаду всіх…
…У храмі на богослужінні вона любила стояти позаду. Якщо поплаче – ніхто й не побачить. А сльозам волю часто давала. Навіть у Пасхальну ніч щоразу хвилювалася. Як і тоді, коли вперше стояла на паперті, просячи у Бога милості для своєї хворої дитини. І таки випросила…
Тетяна ХУТІРСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
