Чому багатодітна мати не стала «Матір’ю-героїнею»
Редакційна пошта приносить чимало листів, у яких крик душі, обурення, нарікання. А цей розтривожив щирістю гірких роздумів над власним нелегким життям. «Я з болем читаю звіти влади, – писала багатодітна мати з прикордонного Забужжя, що на Любомльщині, Антоніна Гелім, – скільком матерям дали допомогу. Кожен раз себе запитую: «А хто ж я?» Тим жінкам, яким присвоєно звання, є доплата до пенсії, а мені – нічого…» Її залишив з шістьма маленькими дітками чоловік, не підтримала держава. Стільки витримати і не зламатися може тільки героїчна мати.
Байстря «коцали» по кропиві
Народилася Тоня у повоєнні ро
ки позашлюбним дитям. Її мати Ольга, залишившись сиротою (батько загинув на фронті), повторила долю Шевченкової Катерини. Худеньке дівча за роботою світа Божого не бачило. Але коли у їхньому селі з’явися бравий прикордонник Юрій з Москви, втратила голову. Солдат спокусив небогу, а згодом почав залицятися до її по
други.
То тільки тепер матерям-одиначкам усі почесті та привілеї. А тоді, якщо бідолаха принесе у подолі, готові закидати камінням. «З мене сміялися, дошкуляли грубими словами дорослі, збиткувалися діти, – із сумом згадує своє сирітство Антоніна Юріївна. – Сусід якось відлупцював, а коли мама вступилася, то і її побив, примовляючи: «Бачиш, їй шкода того байстрюка!» Співчуваючі жінки радили Ользі подати на кривдника у суд. Але чи під силу беззахисній жінці, та ще й з такою репутацією, з мужиком тягатися? За прикладом дорослих діти й собі влаштовували жорстокі розваги. «З чотирьох рочків я пасла гусей. Мене, маленьку, старші змусили скинути платтячко і «ко
цали» по кропиві. Якби не послухала, погрожували бити киями», – розповідає жінка.
Прибігла вона тоді в сльозах на подвір’я баби Шури. Старенька прикладала до попеченого тільця холодного мокрого рушника і сама над долею сироти плакала: «Дитиночко моя, та що ж то за іроди так над тобою познущалися?!»
До школи дівчинка пішла
у постолах. Хоча матусю за сумлінну працю на фермі і посилали на Виставку досягнень народного господарства у Москву, та отримувала вона мізер на трудодні. Тож після роботи сідала за шиття. Правда, невеликий то був зарібок: за спідницю платили всього-на-всього 50 копійок. Тільки в другому класі Тоні, як сироті, видали за державні кошти кирзові чоботята і шкільну сумку, чим вона дуже тішилася. Мати ж мусила, крім основної роботи в бригаді та на фермі, ще й у білоруську Томашівку на розвантаження вагонів проситися. Бо за це платили готівкою. А сирітка допомагала бабусі по господарству. Пізніше навчалася в інтернаті. А по його закінченні за комсомольською путівкою поїхала на бавовнопрядильну фабрику у Херсон. Бажання познайомитися з батьком її не залишало. І як на те, їхній гість, дядько Адам з Архангельська, запропонував
племінниці, коли повертатиметься додому через Москву, поїхати з ним. Так і зробила. Дуже хвилювалася, я
к зустріне батькова сім’я. Але і дружина, і діти поставилися приязно. Тільки батько усе обмовлявся, називаючи її Танею. На зауваження, що вона не Таня, а Тоня, з ноткою невдоволення сказав: «І чого мати не назвала тебе Танею, як ми домовлялися?!» Його слова глибоко ранили доньчине серце. Начебто не він зрадив їх і кинув. Не підкупило і бабусине зізнання, що вона як дві краплі води схожа на неї, і пропозиція залишитися жити у Москві. Надто великою була образа.
Ілюзія сімейного щастя…
Виснажена непосильною працею матуся злягла, тож Тоня мусила повернутися з півдня у своє Забужжя. Вже і парубки почали до неї залиця
тися. Скоро вийшла заміж за Василя Геліма.
З чоловіком вони прожили 13 років, нажили шестеро діточок. Але Василь злякався труднощів і покинув їх. Тоді найменшій донечці Катрусі було лише три рочки. Оскільки чоловік не працював, то й жодних аліментів вона не отримувала. А коли звернулася в суд, їй сказали, що потрібно поділити дітей, бо батько не має з чого платити. Звісно, дітей не віддала. Брала раз за разом кредити, щоб їх одягти, взути, нагодувати.
Вона за жодних обставин не втрачає самовладання. Має вдачу бабусі, котра у найскрутніші хвилини наставляла: «Дитинко, скільки жити будеш, ніколи не піддавайся паніці, на Бога надійся, будь оптимісткою». А труднощів на її долю випало ч
ерез край. У кризові дев’яності їздила навіть у Тамбовську область на буряки.
«А хто ж тоді я?!»
Коли у незалежній Україні багатодітним матерям почали присвоювати почесне звання «Мати-героїня», у 2008 році відправила пакет документів і на Антоніну Гелім Забузька сільська рада. Ніхто не сумнівався, що вона має право його одержати. Але через чиновницьку волокиту її справа довго проходила інстанції. Зажадали детальних характеристик на усіх уже дорослих її дітей. І тільки через чотири роки після звернення до Президента та в Кабінет Міністрі
в надійшла відповідь з відмовою. Мотивація така: «Матері, діти яких мають судимість, не можуть бути представлені до нагородження почесним званням України «Мати-героїня».
З відчаю Антоніна Юріївна написала до редакції листа: «Я своїх дітей виховувала до 18-річного віку, дала їм усім середню освіту, а потім – армія і сім’я. Невже мати виховує дітей погано, учить на зле? Кожна хоче бачити свою дитину найкращою. Я не розумію наших законів, кому вони дають допомогу – матері чи дітям?»
Що це несправедливо, вважають так чимало її односельчан. І зокрема секретар сільської ради Катерина Кухарук. Розповідаючи, як нелегко
було Антоніні одній, без чоловіка, ставити дітей на ноги, Катерина Петрівна гарно відгукувалася про жінку. І діти у неї непогані, – казали вчителі. Правда, один з близнюків Петро, що у приймах в Гороховищі, мав неприємність, коли тесть забрав його у бригаду лісорубів. Пропрацював зять всього кіль
ка місяців, але на бригаду за доносом завели справу про продаж лісу без документів. Судили. Суд дав усім «умовно». Але яка роль у цій колективній справі новачка? Натомість «умовно судимий» Петро проявив християнське милосердя і забрав з лікарні батька-інваліда, щоб доглянути його на старості. Батька, котрий кинув їх маленькими напризволяще. То як, скажіть, виховала сина мати – добре чи зле?
А найстарший, Андрій, «влип» у дурну історію, скоївши дрібне хуліганство на п’яну голову, бо безхарактерний, як і батько.
Коли дружина його залишила, почав випивати. То невже матері до смерті відповідати за вчинки дорослих уже дітей? Виснажена негараздами та злиднями жінка втрачає здоров’я. Зараз у неї дуже скрутний період – Антоніна лікується в онкодиспансері, проходить курси хіміотерапії. Грошей на препарати не має, бо пенсія мінімальна, а працює тільки на півставки у шкільній бібліотеці. Вдячна за підтримку і співчуття колегам, які хоч трішки скинулись їй на лікування. А якщо доведеться робити операцію, що тоді? Надіялася, що зі званням отримає хоч якусь фінансову підтримку. Адже матерям-героїням належить одноразова виплата і 25% добавка до пенсії. Та сподівання виявилися марними.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Івана ФІНЮКА
| Comments: |
