За квартиру труїла дітей свого чоловіка

А почалася ця історія дуже банально – її покинув чоловік. Класика жанру: поміняв на набагато молодшу секретарку. 23 роки. Блондинка. Галі до неї, як до неба рачки: 40 років, троє дітей, неідеальна фігура та зморшки після 15 років шлюбу, про який тепер навіть згадувати неприємно. Коли Сергій, щохвилини вибачаючись, пакував валізи і ховав від неї очі, жінка думала, що «от він – її найжахливіший день у житті». Помилялась. Справжній жах чекав її попереду.

***

Про коханку вона почала здогадуватися ще рік тому. Сергій став затримуватися на роботі, їздив у відрядження, а повертаючись, одразу прямував до ванної і змивав там чужий запах. Телефон уже ховав, усі розмови – про це осточортіле життя. Що йому 42, він у розквіті сил і хочеться пригод. А тут троє дітей, дружина – прочитана книга. Нудота, а не пригоди.

Галя мовчала і чекала. Вона знала свого Сергія, бачила, що його мучить совість. Тож одного вечора не витримав і розповів. Точніше, пробубонів про своє нове кохання, дивлячись у підлогу. Галя заплакала, діти заголосили, Сергій бурмотів вибачення і швидко бігав по квартирі, збираючи речі.

Одразу з’їхався зі своєю блондиночкою. Проте дітей не забував, майже кожні вихідні до них навідувався. Так тривало кілька місяців: Сергій у квартиру, Галя – звідти. Не могла спокійно на нього дивитися.

А потім дзвінок:

– Галь, наступного місяця мені дають трикімнатну квартиру.

– Вітаю! Нова дружина у тебе вже є, тепер от і кубельце з’явиться, – не могла стриматися від сарказму.

– Почекай. Не іронізуй. Я хочу віддати цю квартиру вам. Як моральну компенсацію за страждання. Не хочу, щоб ви думали про мене погано.

У Галі відняло мову. Вони ж разом так чекали на це житло. Розпланували, у якій кімнаті житимуть сини, в якій – донечка. Як меблі розставлять, новосілля відгуляють. Бо ж доводилося жити у тісненькій квартирці її мами. А Сергій був військовим, стояв на черзі вже багато років. І от добився нарешті…

Звісно, це був царський подарунок, чи, як казали її подруги, вчинок справжнього чоловіка. Спочатку навіть не вірила, але Сергій стояв на своєму. Цю квартиру – дітям, а собі він ще заробить.

***

Минуло кілька тижнів. Якось увечері Галя повернулася з роботи, звично гукнула дітям, що вже вдома. Менші син і дочка завжди тоді вибігали, лізли обійматися, заглядали в сумку, чи не купила вона їм чогось смачненького. А от старший, вже підліток, жартував: «Дітей привів, пост здав». Тепер же підійшов тільки середній синочок Стасик. Блідий, сказав, що його дуже нудить, почав блювати. Галя кинулася до нього, а він холодний, мов крижина. Перелякалася, викликала швидку. Слідом блискавкою промайнула думка: а чого Настя не крутиться, старший Руслан «пост не здає»? Прибігла в кімнату, а дочка – бліда з посинілими губами, труситься, як в пропасниці. Руслан теж млявий, переляканий.

Всіх трьох дітей забрали в реанімацію. Галя за сльозами світу не бачила. Лікар зміг її відправити додому тільки під ранок. Мовляв, вони роблять усе можливе: у дітей важке токсичне отруєння, і її до них все одно не пустять.

«Токсичне? Дихали отрутою?» – в голові у Галі дзвеніло і гуділо, вона не могла докупи думки скласти. Але як? Зранку розбіглися по садочках і школах, після обіду вже всі були вдома – вона ж дзвонила, перевіряла. Може, «Доместос» розлили?

Нервове напруження, у якому перебувала, далося взнаки: Галі стало погано, розболілася голова, теж стало нудити. Вирішила, що треба випити якесь заспокійливе. Ліки зберігала у комірчині на найвищій полиці, щоб малеча не дістала. Якби не довелося пересунути кілька пакетів та старих дитячих чобітків, щоб дістатися туди, не знати, чи знайшла б вона цей слоїк з якоюсь рідиною всередині. Відразу пригадала слова лікаря про токсичне отруєння, випари якоїсь речовини.

А зранку вона вже була в лабораторії і за окрему плату чекала швидкого аналізу. Виявляється, їм пощастило: якби ця речовина простояла три-чотири дні, її з дітьми вже б ніхто не врятував...

Бігла в лікарню, не чуючи під собою ніг. Захлиналася від емоцій і тієї страшної здогадки. Сергій вже чекав у лікарні. Тож щойно його побачила – накинулася, як тигриця:

– Як ти міг? Навіщо ти це зробив? Мало того, що покинув, то ще й вирішив вбити?! – Галя билася в істериці.

Сергій спочатку оторопів, потім почав допитуватися, що сталося.

– Боже, та ти чудовисько! Лицемір! Тільки ти міг принести отруту до нас, адже у тебе залишалися ключі. Навіщо? А щоб квартиру нам не давати. Нас на кладовище, а сам з коханкою у нове житло?!

– Та ти хвора, тобі голову треба лікувати! Своїх дітей вбивати? Ти за кого мене маєш? – вже й собі не витримав Сергій, зірвався на крик.

Не повірила. Тож почувши, що сини та дочка помаленьку видряпуються, загрози їхньому життю нема, Галя одразу написала заяву в міліцію. Справа закрутилася дуже швидко. Вже наступного дня чоловік не прийшов у лікарню до дітей, ще через кілька днів її викликав слідчий і повідомив, що підозрювана у справі… співмешканка Сергія.

…Вона знала, що чоловік має отримати квартиру. І теж плекала щодо неї великі плани. Коли ж Сергій вирішив, що віддасть її дітям – збісилася. Вплинути на нього не змогла, тож у її білявій голівці народилася «рятівна» думка. Якимсь чином вона дістала отруту, тихцем зробила дублікат ключа, і коли Сергій пішов гуляти з дітьми – запхнула той слоїк подалі від очей, у комірчину. Якби Галя у той вечір запізнилася з роботи на кілька годин – дітей би вже не врятували…

Юлія САВІНА,

Вінницька область

• Нравится
•