Подарував другові… свою коханку

І благословив на першу ніч

Ірина, як завжди, прийшла вранці на роботу. Сіла за стіл, взялася за бухгалтерію, та від душевного болю на очі наверталися сльози, розпливалися цифри на папері. Ну, скільки може це все тривати? Рік? Два? Скільки ще ходити в коханках і мучитися від докорів совісті? І хоч Андрій щодня каже, як сильно любить, проте нічого не обіцяє, бо жонатий. А найголовніше те, що Ірина полюбила іншого – його… друга Антона.

***

Кілька років тому Ірина, Аня, Антон та Андрій, які разом працювали на підприємстві, здружилися. Хоча були зовсім різними людьми. Ірина – розлучена молода жінка з донечкою. Аня – заміжня, мама двох дітей. Антон – одружений чоловік. Андрій – теж жонатий, та це не завадило йому стати коханцем Ірини. Ось така «четвірка». Разом святкують дні народження, переживають за невдачі і тішаться успіхам, сімейні проблеми однієї людини стають проблемами кожного.

Та за всіх найбільше переймається Аня, тому й не дивно, що Іра постійно розповідає їй про себе. І цього разу зізналася, що вже набридло бути з Андрієм. Три роки сваряться-миряться, а просвіту не видно. Лише якось пообіцяв: «Відпущу тебе тільки тоді, коли буду бачити, що в надійні руки». Кожен робочий день закінчувався звично: по неї заходив Андрій, відвозив додому, вони милувалися-тішилися – і він їхав до дружини.

***

… – А так хотілося й собі стати законною жінкою! Мріяла увечері зустрічати з роботи чоловіка гарячою вечерею, – зізналася мені Ірина. – Перший шлюб не склався. Через рік самотності з’явився Андрій, з яким затишно, з ним була сама собою, не соромилася, розповідала про все на світі. Але кохання до нього не відчувала…

***

Якось після роботи на прохідній Ірина зіткнулася з Антоном – знала, що тиждень тому він розлучився (чого гріха таїти, ця звістка її обнадіяла). Перекинулися кількома словами, пожартували, і він запропонував підвезти її додому – мовляв, вона якось просила відремонтувати телевізор. Звісно, така увага була їй приємна (що казати, вона цього чекала!). Та тут, на прохідній, завжди зустрічалася з Андрієм. Озирнулася, але його ніде не бачила. Ще мить повагалася, а тоді сіла до Антона в машину.

Дорогою розмовляли про роботу, роздумували, що б то подарувати Ані на день народження, а про Андрія не обмовилися й словом. Хоча Антон, звісно ж, знав про Ірині стосунки зі своїм найкращим другом.

…Швидко відремонтувавши телевізор, Антон чогось затримувався. Та Ірина, подякувавши, поспішила провести його до воріт, бо вдома були мама і дочка. Він ще постояв біля машини, а тоді запропонував покататися. Серцем відчувала, чим закінчиться те «катання», та її, ніби магнітом, тягнуло до Антона – тепер між ними не стояла його дружина. Тільки від’їхали подалі за село в гущавину лісу, зупинилися. Мовчки потягнулися один до одного, та думка про Андрія зупинила цю пристрасть…

Ірина розцвіла від щастя, бо повірила, що може бути не коханкою, а коханою. Їхні зустрічі з Антоном тривали чи не щодня – і кожного разу мусила щось вигадувати Андрієві: то захворіла мама, то дочці допомогти уроки вчити, то… Врешті-решт набридло брехати людині, яка справді її кохає. Натякнула про це Антонові, але він виявився нерішучим, тож дав зрозуміти, що Іра сама повинна зробити цей відповідальний крок. І одного разу вона набралася сміливості:

– Андрію… Пам’ятаєш, ти казав, що відпустиш мене, якщо…

– …буду бачити, що в надійні руки? – договорив сам.

– Це Антон.

– Антон?! – невимовно здивувався коханець. – Так це ж чудово! З ним ти будеш, як за кам’яною стіною!

Ірина не очікувала, що така неприємна розмова обернеться великою радістю. Цією новиною була зворушена й Аня. І уся «четвірка», як це часто бувало, поїхала до неї на дачу.

…І осіння природа, і настрій були пречудові. Насмажили шашликів, запивали їх червоним вином. За веселими розмовами і жартами не зогледілися, як сутінки опустилися на багряний ліс, з річки потягло прохолодою.

Від усього серця за закоханих радів Андрій, адже розумів, що Ірина усе життя не може з ним таємно зустрічатися, а він ніколи не покине дружину.

– Ірусь, не зважай на мене… не мучся… – Андрій плутався у словах. – Я бажаю тобі лише щастя… Тому благословляю на першу ніч з Антоном… Насолоджуйтеся один одним…

А в іншій кімнаті «бесіду» з Антоном проводила Аня. Просила не ображати Ірину, таку милу, чуттєву жінку, яка заслуговує лише щастя. І коли закохані зачинилися у хатинці, щоб віддатися насолоді та пристрасті, Аня та Андрій, мерзнучи і водночас радіючи за друзів, прогулювалися лісом…

***

… – Того хвилювання і того кохання не передати, що відчували ми тоді, – зізнається Ірина. – Хоч нам і по тридцять, та в ту ніч почувалися сором’язливими підлітками. Літаючи на крилах кохання, рано чи пізно треба повертатися до буднів. І тут почалося те, чого ніхто не очікував…

***

Жінка розповідає, що після тієї феєричної ночі Антон чомусь став замкнутим. Після роботи її не часто забирав, а коли підвозив, здебільшого мовчав. Так хотіла достукатися до його серця, та він не впускав у свою душу. А вона, наївна, думала, що нарешті і в її житті сталося диво, адже обоє – вільні люди, не зв’язані сімейними вузами.

І одного вечора Антон їй відкрився. Водночас і щиро, і цинічно:

– Я знову спав зі своєю дружиною. Вибач, я не зміг її забути…

У ту ніч Ірина не зімкнула очей, ридала у подушку. На душі було нестерпно боляче. Крізь сльози згадувала, як він зізнавався у коханні… Як розповідав, коли вперше побачив її – чорняву молоду жінку у блакитній сукні (лестило, що пам’ятав навіть колір плаття!)… Сердився, коли її щодня підвозив додому його найкращий друг, і півночі мучився, уявляючи, як Андрій її цілує… Ірина думала, що він любить її, а тільки дружина поманила пальцем – побіг за нею, як вірне щеня. Виявляється, в Іриних обіймах просто хотів забути колишню дружину.

Та не діставала Антона ні зустрічами, ні розмовами. Розуміла: розлучення не дається легко.

Так у невідомості минула зима…

***

…– Щоденно бачити на роботі двох близьких людей стало справжнім пеклом, – каже жінка. – Колишній коханець мене і любив, і водночас ненавидів, бачив, як я страждаю, і тому спробував мене повернути. Просив залишитися з ним, та я не могла, бо любила Антона. А він заподіяв мені чимало лиха, не раз обманював… Лише недавно знову з’явився у моєму житті. Приїхав і сказав: «Моя жінка вийшла заміж. Тож якщо можеш, прости». І я простила. Не знаю, чи правильно зробила – час покаже… Але від дотику його ніжних рук я знову літаю над хмарами…

Олена ПАВЛЮК,

Житомирська область

• Нравится
•