Ні дня без коня і весь вік – без чарки й цигарки
85-річний житель села Кораблище Млинівського району Іларіон Маркович Кондратюк минулий 2012-й рік вважає найнещаснішим у своєму житті. І його сповна можна зрозуміти, адже горе має безмірне: спочатку втратив рідного брата, затим – рідну сестру, опісля – дружину, а наостанок – сина (єдиного), з котрим у місті Дубно стався нещасний випадок – розчавило технічним ліфтом. Тепер єдиною розрадою дідуся залишилися дві онучки. А ще – конячка Гніда, з якою господарює.
– Звичайно, пережити за один рік відразу чотири такі глибокі рани, – заявляє Іларіон Маркович, – не кожне серце витримає. Не дай, Боже, нікому!.. Водночас душу гоїть думка, що всі, хто відійшов у вічність, прожили своє життя чесно перед людьми та Богом. Зрештою, саме для цього й народжуються на світ. Мій батько Марко Семенович повчав: «Ніколи не богохульствуй, не зобижай вдови чи сироти, не гріши перед совістю». Вони були мені як наказ.
– Друге, що я перейняв від батька, – це любов до всього живого, а найбільше – до коней, – стверджує селянин. – Батько завжди тримав двоє-троє коней, вони вважалися годувальниками сім’ї. Пам’ятаю, як я, молодий і беручкий до роботи, міг виорати ними за день гектар поля. Потім працював «на конях» у колгоспі. Не повірите, але цілих двадцять років возив ними голів колгоспу. Аж до сімдесятого року, коли колгосп отримав першого «бобіка». За великим рахунком, не було в моєму житті дня без коня. А от без чарки й цигарки обходжусь. Не ради якогось принципу. А, швидше, знову ж через батьків приклад.
Зрештою, попри важке життя, колись, за словами Марковича, як його люб’язно називають у селі, все-таки люд дружнішим був:
– Дуже добре пам’ятаю сільські толоки, коли односельці сходилися до гурту, щоб комусь допомогти, розрадити. А зараз що?!. Ото іду із Кораблища до траси (кілометрів зо три буде), попутних іномарок з десять проїхало – ніхто не надумав стати, щоб діда підвезти.
Або інше: маємо уже свою незалежну державу Україну. Є житниця, якій світ заздрить, і в цій житниці купуємо хліб аж по сім гривень за буханку. Ціна, скажу вам по правді, для пенсіонерів, для таких, як я, який проробив у колгоспі п’ятдесят років і зараз має пенсію трохи більшу за тисячу, по-справжньому «кусається».
Все одно, як колись, коли нам на роботі нараховували не зарплату, а трудодні. Виходило: за місяць колгоспник заробляв мішок зерна.
Але то був інший час – повоєнний… І все ж я вірю, що й нинішня Україна буде в достатку та порядку. Якщо я не дочекаюся, нехай діждуться цього нащадки.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
