Борис Клімчук: «Моє завдання – продукувати свої хороші новини»
18 березня голова Волинської обласної держадміністрації Борис Клімчук відзначив свій день народження, а 26-го виповниться три роки, відколи він повернувся у губернаторське крісло після «дипломатичної паузи». Думки щодо його повернення, як кажуть, «на круги своя» були різні: хтось не сприймав, хтось критикував, хтось радів. Проте всі волиняни добре розуміють, що Волинь для Бориса Петровича – не порожнє слово. Прихід на таку відповідальну посаду своєї людини – це виграш для області і її громади. Чужого ми вже мали, і всі дуже добре знаємо, як це. Цікаво було почути, як почувається Борис Петрович, вдруге увійшовши у ту саму річку, чи допомагає у роботі дипломатичний досвід. А ще пригадали його родину, той час, коли працював директором школи, говорили про пріоритети в роботі й духовні цінності…
Директор школи став політиком
Те, що Борис Клімчук не готувався до державно-чиновницької роботи, підтверджує його вибір професії. Заохочений шкільним учителем географії, який приїхав до них із Харкова, сам вирушив туди навчатися, вибравши так само географічний факультет. Думав про наукову роботу, тому після закінчення Харківського державного університету продовжив навчання в аспірантурі Рівненського інституту водного господарства, однак із певних причин повернувся на рідну Ковельщину. Тим паче, що мамина знайома, яка працювала у відділі освіти, запитала: «Олю, де твої діти? Мені потрібні вчителі географії. Дам їм квартиру». У Ковелі не лише вчителював, а й будував школу, у якій потім вісім років працював директором.
– І які спогади, Борисе Петровичу, про шкільні директорські роки?
– Після того, як у 1990 році став заступником голови Ковельського міськвиконкому, рік проїжджав повз школи зі сльозами на очах, бо це були найліпші роки. У Луцьк приїхав уже чиновником. Будучи депутатом облради, влітку 1992 року прибув на сесію, і коли Володимир Іванович Блаженчук, тоді представник Президента, попередив, що мене обиратимуть головою, то, чесно кажучи, був шокований. Вийшов на трибуну, не знаю чому, але сказав депутатам саме це: «О’кей, буду вам головою за умови: бороду не бритиму, знайте, що я з покоління «бітлів», а ще люблю Висоцького». Оце вся моя програма – і за мене проголосували. Напевно, вже набридло обирати голову, бо його тоді ніяк не могли вибрати.
– Своїх учнів пам’ятаєте?
– Деякі учні навіть працюють зі мною. Знаєте, директор школи добре пам’ятає хуліганів і відмінників. Гриша Коник, Руслан Чухома, Женя Кукавєров і багато інших. Женя у шостому класі заліз через кватирку до директора заводу і вкрав гроші. Йому світила колонія, але разом з директором вирішили цього не робити. І правильно вчинили – сьогодні він у Криму, має три гектари виноградника, мріє ще й про міні-завод.
– Сім років дипломатичної роботи – немалий термін. Як пригодилися на посаді голови облдержадміністрації знання дипломата і досвід, почерпнутий у політиків Литви й Азербайджану?
– Чекав цього призначення, працюючи радником Президента у Києві, більше року. Юлія Мостова у 2002 році написала статтю, як досі пам’ятаю, «Кладовище розбитих кораблів», у якій багато прізвищ згадувала. Та, як виявилося згодом, «кораблі» були ще аж ніяк не розбиті, бо всі ті люди на плаву, при справах і успішно працюють. Отримавши вірчі грамоти від Кучми, «юний посол» приїхав із сивою бородою на дипломатичну роботу. Зібрав співробітників і попросив у них три місяці, щоб увійти у професію, зрозуміти усі нюанси й деталі. Сказав навіть: «Якщо мої запитання чи прохання видадуться дивними або смішними, не смійтеся і не дивуйтеся. Обіцяю, що через три місяці стану гарним керівником і постараюся бути хорошим послом». На моїх очах Литва ішла до Євросоюзу.
Познайомився там з людьми, яких вважаю своїми вчителями: Альгірдасом Бразаускасом, Валдасом Адамкусом – тоді президентом Литовської республіки. Запам’яталося, як він приходив у парламент і говорив: «Панове парламентарі, те, що ви виконуєте закони Литовської республіки, – само собою зрозуміло і не є вашою заслугою. А от те, що ви повинні дотримуватися моральних законів, – важливо. Хоч вони й неписані, проте на вас дивляться, на вас рівняються».
У Литві низька явка на виборах. Чому? Литовці – погані громадяни чи патріоти? Ні. Ця держава створила таку систему управління, що для них не настільки важливе прізвище мера і навіть президента, наскільки їхній адвокат, лікар, плата за квартиру. Вони вірять державі, а тому не фанатіють від виборів. Таким чином я вчився, як будувати систему управління. Бачив, яке значення має політична воля, єдність політичних еліт. Чергові парламентські вибори у Литві: за круглим столом збирається 13 партій – і вони всі звертаються: «Панове виборці, ми вас нічим не подивуємо у зовнішній політиці, вона зорієнтована у ЄС і НАТО, та підтриманням дружніх стосунків із стратегічними партнерами – Росією, Україною, Білоруссю». Ось чому у балтійських країнах доволі спокійно – там єдність політичних еліт. Соціал-демократична партія не була партією Бразаускаса – він помер, а партія є. Останні роки ми теж займаємося організацією влади. Після Литви, де був чотири роки, отримав вірчі грамоти уже у Міністерстві закордонних справ (хоча це справа президента) і поїхав в Азербайджан до Ільхама Алієва. Там інша організація влади, інший підхід, своя система, тому що інший менталітет народу. Не говоритиму про її ефективність, але люди ту владу сприймають. Разом із тим, і в Литві, і в Азербайджані представляв Україну як найкращу державу у світі, незалежно від того, які події тут відбувалися.
Будучи послом, покинув палити, почав читати, мав можливість ходити в басейн, спортивний зал, на концерти. Тепер часу на це нема. Інформації і всі новини дізнаюся останнім, як обманута жінка. Моє завдання тепер – продукувати свої хороші новини.
Забороняю чиновникам вживати слова «криза» і «проблема»
– То чи варто було повертатися у це крісло? І яким Ви повернулися?
– Найстрашніше захворіти хворобою ветерана. Пам’ятаю, як дідів-ветеранів «заводило», коли в розмові з ними доходило до того, що Рокосовський ледь не рапортував їм, сержантам. Коли гордишся тим, що прожито, а не йдеш уперед – це вже діагноз. Розумію, що за спиною більше часу, ніж попереду, тому й спішу більше зробити. Намагаюся бути коректним, але переконливим. Більш наполегливий, вимогливий, критичніший до людей. Зараз більше шансів і можливостей для області. Раю нема, але краще. Три-чотири рази заходжу до Прем’єра в одному і тому питанні, і це нормально. Він ставить підпис, а клерки мене відправляють. Тоді кажу: «Це вже небезпека, коли доручення Прем’єра не виконують». Микола Янович заводиться, піднімає слухавку і наступного дня це питання включено до виконання. Мені не треба робити кар’єри. Розумію, що це остання моя серйозна робота, а тому не задумуюся про наслідки і про те, що буде. Зрозумів також, що це біда для людини – захворіти синдромом опущених рук. Тому своїм чиновникам забороняю вживати слова «криза» і «проблема». Є певний стан, з якого треба виходити та йти вперед, і є завдання, які треба виконувати. Треба дивитися на все з оптимізмом і працювати. Коли повернувся на цю посаду, Пенсійний фонд область забезпечувала на 42 відсотки, сьогодні – на 53. Це вже результат.
– Що для Вас у роботі головне, чому найбільше вділяєте увагу?
– Мене не цікавить, який врожай цукрових буряків з гектара, але радію, коли наші аграрії експортують 380 тисяч тонн зерна. Головне – створити для роботи нормальні умови. Значну частину часу трачу на те, щоб виступати мировим суддею. Звична ситуація: податкова і бізнес не можуть розібратися між собою. Кличу сюди. «Що треба зробити бізнесу, щоб питання закрити?» – запитую у податківців. «Те і те», – кажуть. «Ви можете це зробити?» – питаю бізнесмена. «Можемо». Чомусь у цьому кабінеті конфлікт зникає. Маємо розуміти, що бізнес і виробництво – попереду всього і всіх: буде бізнес – будуть податки. Волинські селяни теж уміють працювати. Важливо дати людині вудочку, щоб вона сама ловила рибу, а не вручити готову рибу. Я вважаю, що там, де є трактор, корови, свині, кури, земля, – там і хороша сім’я. Батьки при роботі, і дітки при ділі. З них будуть хороші люди.
– Борисе Петровичу, а чи знаєте Ви свій родовід?
– Знаю, зараз роблю реконструкцію на могилах своїх дідів і бабів. У мого діда Архипа, маминого тата, було 40 гектарів землі, стільки лісу. Є фотографії того часу, як уся сім’я виходить на жнива. Усі в білому, мама моя, одразу після весілля, як тростинка, така красуня. Так ішли на косовицю, бо то була біла робота. У 1936 році дід викупив землю у Косачів, усе те обійстя, де зараз музей, було його. Коли з Кучмою відвідували музей у 1997 році і розповів йому цю історію, він запитав: «То, що ти, Борисе, хочеш?» «Нічого, як онук свого діда, ще раз підтверджую, що це належить українській державі». Дід Архип був шкільним учителем, освіченою людиною. Старшого сина теж відправив у Голландію на три роки, щоб вивчився на агронома. Та в 1944 році, коли нас вкотре «звільнили», діду Архипу «намалювали» 25 років таборів у Воркуті. А дядю Федю, його старшого сина, послали пішки у Караганду. Повернувся дід у 1956 році. Він не був в УПА, не ходив з автоматом, але був членом ОУН. На пам’ятнику йому написав: «Ти молився за незалежну Україну, сьогодні ми молимось за упокій твоєї душі».
Так трапилося, що Косач Микола, найменший брат Лесі Українки, останній свій час проживав у мого діда. Він залишив йому на горищі двоповерхового будинку дві кімнати. Микола любив випити, про це мені розповідала мама. Коли повертався із Ковеля до Колодяжного, ішов босий (взуття висіло на шнурках через плече), співаючи українські пісні. А діти завжди його зустрічали – знали: у нього повні кишені цукерок. Поховали Миколу у Колодяжному, до Пасхи теж поставлю йому пам’ятник.
Дід Іван, батьків батько, у 1944 році на Різдво поїхав до старшої дочки у село Гончий Ліс. Там мого діда поляки застрелили, як зайця. Ні за що, ні про що. Коли говорю з поляками про ту історію, кажу: «Я простив за діда. Не длубайте нашу історію. Давайте нашим дітям і внукам залишимо правильну історію». До тих, із ким спілкуюся, це вже доходить, але до деяких польських політиків ще ні.
– Нинішнього літа 70 років тій Волинській трагедії...
– У Польщі збираються це відзначати. Ми будемо молитися і плакати. До речі, за три роки ми впорядкували у нас всі польські кладовища. Більше того, п’ять наших кладовищ ще й за Бугом. Коли сказав Президенту про те, що треба впорядкувати могили, він відповів: «Роби. Тут ми зарахуємо твою роботу як адміністративну, а там – Господь Бог».
Пам’ятник християнському милосердю теж буде у Луцьку на початку літа. Це історія великої України, її трагедія. У 1947 році на Східній Україні знову був голод, і люди йшли сюди до нас по картоплину і шматок хліба. І наші батьки ділилися з ними. Такі пам’ятники, не вождям і не політикам, а мільйонам людей, дуже важливі, вони переживуть нас. До них треба приводити дітей і розказувати їм про нашу історію. Пам’ять про предків треба передавати дітям, онукам – це наш обов’язок. Треба навести порядок у собі, своїх душах, на своїх кладовищах. Рано чи пізно ми всі до цього приходимо…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
