Валя вже декілька років не була на бабусиній могилі – вийшла заміж за кордон і тепер не часто приїздить у рідні краї. Тому, вирвавшись у село свого дитинства, їй хотілося побачити і бабусину подругу Мілю, до якої не раз ходили в гості. Зібравши старенькій гостинців і прихвативши мікрохвильову пічку в подарунок, сіла у свою автівку й вирушила… у минуле.
***
Могила доглянута. Валя добре розуміє, що це бабця Міля не дає їй зарости бур’янами. Жінка приладнала новий гарний віночок, дещо поправила, пригадуючи ті прекрасні дитячі роки, коли кожне літо проводила у цьому селі зі своєю ласкавою бабусею Яринкою. Пройшлася кладовищем: о-йо-йо, більшість тих людей, яких добре пам’ятала, тепер уже спочивають тут.
Бабуся Міля зустріла Валю зі сльозами радості, не знаючи чим її пригостити, бо зовсім не сподівалася на таку гостю. Розповідала про всіх, кого ще та пам’ятала.
– Бабцю, у вас на серванті завжди стоїть оце фото. Хто то?
– Мій чоловік, Збислав.
– А він що, давно помер? Бо не пам’ятаю, щоб з вами жив.
– Не помер. Покинув він мене, хоч любилися дуже. Та й навіть не покинув, а люди нас розвели. Зосталася сама молодою, але з іншим не хотіла жити. У мене, як у тій пісні про любов, що цвіте один-єдиний раз.
***
– Родом я зі Слобожанщини. У кінці 30-х років мені з мамою дивом вдалося потрапити у Західну Україну, куди вийшла заміж моя двоюрідна сестра ще після революції і тої війни з совєтами. Нас прихистив біля себе старенький священик, отець Петро. Такий уже добрий був чоловік. У нього жінка давно померла, а сина забили поляки. Мама за ним доглядала, як за рідним батьком. Він нам заповів свою хату, так ми тут і зосталися. До мене залицявся місцевий хлопець із хазяйської сім’ї, Ромко його звали. Мама так хотіла, щоб я йшла за нього, але не лежала моя душа до того хлопця. Як могла, впиралася, а тут розпочалася війна. Ромко пізніше пішов із хлопцями до лісу, хоча мене не забував. Час од часу навідувався, розпитував, чи ніхто не ображає – мав не злопам’ятний характер і добре серце. І тут до нас прибився родич отця Петра з ампутованою ногою – потрапив на снаряд, коли совєтська армія відступала, а його родина загинула. Звали його Збислав. Мені здається, що я його полюбила одразу, як тільки побачила. Він мені те саме пізніше сказав, ото, як кажуть, нужда у вікно, а любов – у двері. Почали з ним потайки зустрічатися, та хіба маму обдуриш? Вона серцем відчула, що між нами любов. Дуже вже противилася нашим стосункам, щодень мені докоряла. Усе бідкалася, що він бідний і каліка, а тому боялася, що набідуюся з ним, а не наживуся. Та отець Петро вступився за нас і сказав, що на все воля Божа – гріх людям любов розбивати.
***
– Ми таки побралися із Збиславом, – продовжувала свою розповідь бабця Міля. – Я дуже переживала, щоб Ромко нам якої біди не наробив, але він, хоч і не радів за моє заміжжя, однак нас не скривдив, а потім його кагебісти вбили. Збислав був хорошим столяром і дуже працьовитим, ми й не бідували, на хліб завжди заробляв. Мене дуже шкодував, не чула від нього марного слова. От тільки дітей не мали. Хоча це не шкодило нашому щастю, бо дуже тішилися одне одним.
Біда з іншого боку до нас прийшла, разом із «другими совєтами». Коли після війни тут почали збирати колгоспи, до нас прислали головою східняка Гришу. Він почав до мене клинки підбивати, аби тільки де зустрів саму. Я не говорила про це чоловікові, але люди таки донесли. Мій Збислав геть зажурився. Та що там зажурився, усе частіше почав говорити, що мені життя перевів, бо це через нього у нас дітей немає. Я не знала, як його переконати, і з такою любов’ю ставилася до нього, як ніколи. Відчувала, що він так само мене дуже любить, хотілося підтримати, але не помогло…
***
– Якось восени прийшла з роботи додому, а мого Славчика, так його називала, нема. Дивно, бо таке рідко траплялося. Година, дві – немає. І тут мені щось треба було до шафи заглянути. Відкрила, а ті «вішаки», де висів його одяг, порожні. Я до шухляди, на полки – і там дещо пропало. І аж тут на столі в іншій кімнаті помітила записку. Бабця Міля підвелася, вийшла з кімнати і через хвилю простягнула жовтий папірець в «косу» лінійку, де було написано: «Прощай. Не шукай мене. Хочу, щоб ти була щасливою. Я цього тобі дати не можу. Бережи себе». З іншого боку ще – «Люблю».
– Як тільки чоловік пропав, Гриша мені проходу не давав: і хитрощами, і любов’ю, і навіть погрозами думав мене взяти, але не вийшло. Та незадовго я довідалася, що вагітна. Можна тілько собі уявити, що я пережила. Ми так ждали зі Збиславом цю дитину – і на тобі, взяв і покинув мене тяжку. Як одній жінці дитину піднімати, сама знаєш. Але все перетерпіла, трудилася, а Оксану вивчила. Вона добре живе, лікаркою працює, мене стару, як може, підтримує. Кличе в місто, але зі своєї хати не хочу нікуди йти, хіба вже геть не зможу по світу ходити.
***
– І що Збислав так і не дав про себе знати?
– Ой, Валюню, перед самою його смертю надійшов лист нам аж із Донбасу. Писала якась жінка, яка його доглядала, що, мовляв, він їй розповів про мене і все життя тільки одну мене любив. Але коли таки точно довідався у лікарів, що то він причина нашої бездітності і йому цим почав очі колоти Гришка, вирішив не псувати мені життя. І от перед смертю зізнався у цьому і сказав, що хотів би знати, як моє життя склалося. Ми з Оксаною поїхали до нього в Донбас, але вже не застали живим. Тільки квіти на могилу занесли. Оксана те тяжко пережила. Треба ж, щоб таке сталося: при живому доброму батькові росла сиротою, бо він не знав нічого про свою дитину.
А Гришка через пару літ оженився на нашій дівчині, а коли помирав, прийшла його Ганя і кличе до себе. Попросив її вийти, а тоді взяв за руку та й каже:
– Прости мене, якщо можеш. Бо я тоді твого Славіка, так його кликав, весь час мучив, щоб залишив тебе. Дорікав йому як мужчині, що тільки жінці світ зав’язав, а як їй без дитини жити. І домовився з доктором: якщо прийде перевірятися, щоб сказав те, що треба. Ну, щоб мої слова підтвердив. Так і було. Славчик не втримався і таки поїхав у лікарню, а там йому й поставили діагноз, що безплідний. Ото він і вирішив піти, щоб мені «світ розв’язати». Думав, що за Гришку вийду, а він був видним чоловіком, і вже стану щасливою. Отак я втратила свою любов. Але Славка чекала до останнього, аж поки не попала до нього на могилу.
Олеся ХАРЧУК
Comments: |