80-літня бабця живе в хатині під дірявим дахом і без світла
Коли цієї зими на Поліссі вирували хуртовини, її хатину майже по самий дах засипало снігом, ізолюючи бабу Тетяну в благеньких стінах на кілька тижнів від людей, залишаючи сам на сам зі своєю старістю та болячками. Правда, у маленькій кімнатці та набагато меншій кухоньці, половину якої займає піч, баба залишалася не єдиною живою душею. Зимували з нею троє котів, три курки і півень.
Ще знадвору почув у хатинці голоси. Думав, до Тетяни Вікторівни Пігулки хтось завітав. Аж ні, виявилося, то вона розмовляє по телефону. Мобільник та ще транзисторний радіоприймач – єдині речі, що зв’язують її взимку зі світом. Та й улітку, бо останніми роками в баби розболілися ноги, і вона далі колодязя у дворі нікуди не ходить. На хуторі Вутирна Камінь-Каширського району, де мешкає все своє життя, тепер усього три хати, одна вже давно стоїть пусткою, а в другій, метрів за двісті, мешкає сім’я з дітьми. Хуторяни навідують сусідку, допомагають дров до хати піднести, води. Та ще соціальна працівниця доглядає Тетяну Вікторівну, із Соснівки (найближче село за півтора кілометра) приїжджає підводою, продукти привозить.
У хатині, попри гарячу грубу, холоднувато, хоч і віконця маленькі, але повсихалися, вітер продирається крізь щілини, гуляє хатою. Баба скаржиться, що мерзнуть ноги, а зимові рами давно зогнили. Коли дощ, зі стелі тече, бо дах дірявий. Бляха, якою покрив хатину вже більше як півстоліття тому Тетянин брат, прогнила, прогнили лати й крокви. Баба, ще коли здужала вилізти на горище, то позв’язувала їх дротом, завдяки чому дах, може, й досі тримається. Для певності господиня підперла кілком серед кімнати балку.
Підлога є, та коли її востаннє мили чи фарбували, непросто відповісти. Словом, важко повірити, що в таких умовах може жити людина. Проте бідній бабі Тетяні нікуди дітися, нарікай чи не нарікай на власну недолю та людську байдужість.
Ця хатина ще довоєнна. У Пігулків було десятеро дітей, та ще старший син невістку привів до хати. Як вони у ній поміщалися – один Бог знає. Невдовзі батько помер, старші діти розійшлися по світу, з матір’ю на хуторі зосталася Тетяна із сестрою. Обидві заміж так і не вийшли: мати тяжко захворіла, злягла, і дочки доглядали її майже 20 років. Це в основному робила Тетяна, бо сестра також часто хворіла, а після смерті матері й сама занедужала, то і її до смерті ще 14 років доглядала. Так і минуло життя. А замолоду на фермі дояркою працювала, навіть у передовиках була. І що ж заробила собі на старість? Має земельні паї – свій і сестрин (разом близько п’яти гектарів). Здає їх в оренду кооперативу, що утворився після розпаювання колгоспу. Отримала за це восени аж 80 кілограмів вівса для своїх курей. На майновий пай нарахували бабі три тисячі гривень. Кілька разів ходила до голови, просила хоч трохи грошей, щоб хату перекрити. «Немає», – щоразу чула відповідь. Розбирали колгоспного корівника – ходила просити цегли чи шиферу. Знову відмовили. «У тебе сертифікат неправильний, – сказали. – Переробити потрібно». Поки перероблювала, корівника розібрали зовсім…
Так і зосталася з дірявим дахом. Тепер нікуди вже не ходить просити, бо нездужає, та й зневірилася.
– Небіж літом приїжджав, то щілини у вікнах пінкою позаліплював, – показує мені. – Якось перебуду вже цю зиму…
– А електричного світла на хуторі ніколи не було?
– У сусідів є, за Горбачова провели. Поставили кілька стовпів і до моєї хати, та зупинилися, бо тра було мені поклопотатися, походити, а я від сестри хворої не могла відлучитися. Грошей не вистачало, а потім і ті стовпи повикопували.
Освітлює своє убоге помешкання бабця гасовою лампою – три літри солярки нещодавно привезла їй доглядальниця із Соснівки.
– Свічки тепер дорогі, – пояснює. – Та й купити їх тут ніде. Не живу, а мучуся… – сумно додає. – Всі про мене забули, нікому не потрібна…
Ні, баба Тетяна помиляється: не забула про неї влада. Минулого року на дев’яте травня, як ветерану війни, аж 56 гривень матеріальної допомоги дали.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
