Діамантову пару береже Амур
Щаслива сімейна пара Казимирів із села Підгородне на Любомльщині розміняла сьомий десяток літ. Живуть Степан Іванович та Надія Оліферівна удвох, якщо не рахувати добродушного пса Амура.
Їм обом далеко за вісімдесят. Але як лагідно і бережно ставляться один до одного – молодим варто повчитися. Не кожній парі через півстоліття вдається зберегти такими щирими почуття, що переростають у прив’язаність, взаєморозуміння і потребу піклуватися про свою половинку.
Кажуть, Бог парує схожих людей. У подружжя подібні долі. Обоє з багатодітних бідових родин. Надія – із села Озеряни Турійського району, Степан – підгороднянський. Обом судилися каторжні роботи у Німеччині. Щоправда, Надійка Смалюк поїхала добровільно замість старшої сестри, яка мала дуже слабке здоров’я. Коли повернулася додому, мами не застала живою, а хату німці спалили. Довелося сиріткам будувати дерев’яну халабуду, долівку якої встелили соломою. Добре, що хоч батько згодом прийшов з фронту. Навесні її взяли на роботу у сільську раду діловодом, бо мала гарний почерк.
– Коли я вступала до Луцького педучилища, екзаменаційну роботу написала дуже погано. Закінчила ж бо п’ять класів польської школи ще до війни, – ділиться спогадами Надія Оліферівна. – Але мене залишили. Я клято засіла за книжки – і закінчила училище на «відмінно».
З дипломом опинилася у школі в Підгородному. Молода вчителька гарно співала і грала на скрипці, керувала хором, з драмгуртком ставили класику і їздили по селах. Чоловік давав раду господарству і дітям, ще й гордився своєю дружиною.
Сорок два роки Надія Оліферівна віддала школі. У 16-ти випусків була першою вчителькою. На зустріч її випускники збиралися навіть через 50 років. Серед вихованців Надії Оліферівни і нинішній голова сільської ради Олександр Савосюк, який вважає, що вона є взірцем педагога, бо дуже вже справедливою і принциповою була. Проте нікого не залишала на другий рік, а займалася додатково з відстаючими. Недарма ж має численні нагороди і аж дві медалі «За доблесний труд». Чоловік теж за роботу здобув багато відзнак і був одним з кращих начальників поштового відділення.
Доля розпорядилася так, що старший син Анатолій опинився у Дніпропетровську (герой-чорнобилець, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня). А молодший Петро став офіцером Російської армії (тепер уже відставник і проживає аж у Мурманську, де служив). Щороку приїздять вони до стареньких батьків, щоб заготовити дров на зиму, зібрати городину і просто побути з ними.
Але гостини завжди минають швидко, і залишаються старенькі самі у вічному чеканні. Бабуся мережить хрестиком полотно, а дідусь Степан припасає лісових горішків. Добре, що хоч розважить, лащачись до ніг, пес Амур. Його кличка і яскраво розписаний онукою Наталею теремок на обійсті начебто промовляє: тут живе любов.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото із сімейного альбому
| Comments: |
