Велика родина бабусі Кулини
У довгожительки з Дроздиня 207 внуків, правнуків та праправнуків
Те, що Кулина Степанівна Огієвич із села Дроздинь Рокитнівського району бабуся-героїня, ми дізналися від її внука Івана. Чоловік зателефонував у редакцію і розповів, що жінка має аж 68 внуків, 131 правнука та 8 праправнуків. Несміливим голосом запитав, чи не хотіли б ми про неї написати. Почувши про таку кількість нащадків, здивуванню вісниківців не було меж, а редактор сказав – поїдемо найближчим часом. Щойно редакційна машина в’їхала у село, назустріч нам вийшло більше десятка родичів. Одразу ж попередили, що у хаті на нас чекає вчетверо більше людей. Нарахували ж ми 80 нащадків. Виявляється, запросити «Вісник+К» у гості велика родина збиралася вже давно, проте ніяк не наважувалася.
Пішки ходила до чоловіка у лікарню
Народилася Кулина Огієвич 6 березня 1920 року. Зі сльозами на очах згадує нелегке дитинство: не встигли люди оговтатися після Першої світової війни, як грянули 1932-1933 роки. Хоч у їхньому краї голодна смерть косила людей не так, як на сході, бо село було під Польщею, проте що таке нестача їжі, жінка відчула на собі. Заміж пані Кулина пішла зовсім юною – ще й сімнадцяти не було. На одинадцять років старший Петро давно її вподобав і, щойно підросла, прийшов зі сватами. Вона ж особливих почуттів до нього не плекала. Та посоромилася відмовити. Проте про свій вибір жодного разу не пошкодувала – чоловік до останніх днів називав її своєю дівчинкою.
Через рік у молодого подружжя народився хлопчик Іван. Наступний син Федір помер у два місяці. Ще через рік знайшлася донька. Аж тут почалася Друга світова війна, і Петра забрали на фронт. Жінка молила Бога, аби не потрапити з дітьми під німецьку кулю та щоб чоловік живим додому повернувся. З острахом згадує, як фашисти дотла спалили сусіднє село.
Незабаром отримала звістку, що її солдата госпіталізували з тяжким пораненням у ногу.
– Коли я прочитала у листі, що Петро поранений лежить у больниці, зразу ж пішла зі свекрухою до нього, – пригадує бабця Кулина. – Довго шукали його по лікарнях. Скрізь казали – такого у них не було. Нарешті в одному госпіталі нам повідомили, що Петро лежав у них, але почалося зараження, і його повезли аж у Пензу. Техніки тоді не було, тож скрізь ходили пішки. Прийшли, а лікарі кажуть, що відрізатимуть ногу. Що я вже тоді плакала, переживала… Проте медики провели ще пару оглядів і вирізали тільки одну жилу. Через це він потім все життя кульгав.
Коли затих воєнний неспокій і стали відроджувати колгоспи, всіх селян виганяли на роботу. Кулина Степанівна добре пам’ятає, як з колискою ходила гребти сіно. За три дні до пологів дванадцять кілометрів йшла копати картоплю.
Після війни в Огієвичів народилося ще дев’ятеро дітей. Останню дівчинку лелека подарував Кулині Степанівні у переддень її сорокасемиріччя. Як і більшості родин у той час, жити доводилося у скруті. Хліба не завжди вистачало. Аби діти не ходили голими, сама пряла нитки, ткала тканину, шила одяг. Зізнається, що хоч поставити одинадцятьох дітей на ноги було дуже важко, проте сьогодні вона найщасливіша жінка, адже має велику і люблячу родину. Щодня просить у Бога для всіх здоров’я та добра.
– Наша бабуся молиться тричі на день майже по дві години, – розповідає дочка Люба, яка живе з Кулиною Степанівною. – Поіменно називає всіх дітей, зятів, невісток та внуків. Хоч усіх правнуків по іменах і не пам’ятає, проте за них Всевишнього просить найбільше. Вона у нас ще досить жвава та енергійна – досі прибирає свою кімнату, сама пере свої речі. Це вже що зима, то на двір майже не виходить, а літом неодмінно повинна пройтися по хлівах і перевірити, чи ми добре попорали. Курей годувати взагалі нікому не давала.
Також родичі розповідають, що бабуся, незважаючи на свої 92 роки, має дуже добру пам’ять. Дивується, як рідні покладуть щось, а потім не можуть згадати, куди поділи. Тож коли треба щось у хаті відшукати, неодмінно питають у баби Кулини, чи вона, бува, не знає, де воно лежить. За гарну пам’ять і спостережливість рідні називають її Юлею Тимошенко.
Кулина Степанівна зізнається, що здоров’я вже добряче підводить: шлунок хворий ще змолоду, тиск скаче, а рік тому ще й недочувати стала. Проте дітям на погане самопочуття не скаржиться, тихенько приймає ліки.
– Я вже стара, а у неї ще діти. Якщо я їй буду розказувати усе своє горе – вона вмре швидше за мене, – шкодує дочку Любу баба Кулина. – Навіть якщо щось і заболить, піду попрошу тихенько внука Сашка накапати мені капель, таблетки сама візьму, які треба. Іноді й зять лікарств дасть, і чаю принесе... Він у мене золотий.
Внучку на честь бабусі назвали Кулиною
Свою бабусю внуки відвідують часто, бо більша їх частина проживає у Дроздині, трохи – по сусідніх селах. Рідше навідуються ті, що живуть на Костопільщині та Луганщині. Зовсім рідко доводиться бачитися з внучками Кулиною і Тамарою, бо кілька років тому вони виїхали до Америки. У гості до Кулини Степанівни жоден з нащадків не йде з порожніми руками. Несуть в основному солодощі та фрукти. Кажуть, бабуся дуже любить йогурти і банани. Найбільше рідних збирається на Різдво, коли внуки та правнуки приходять колядувати. На цукерки у баби грошей не беруть, бо вона своє уже віддала, тепер вони повинні їй носити.
А ще Кулина Огієвич дуже любить слухати радіо. Діти розповідають, що коли зачує там щось цікаве, то на те, що відбувається довкола, зовсім перестає реагувати. Поки мала добрий зір, багато читала. Біблію жінка прочитала аж п’ять разів. Не оминала увагою й газети. Тепер свіжі новини їй читають внуки. Вони це заняття люблять.
Марія МАРТИНЮК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
