«Боже, дякую тобі, що я живу в Україні»
Зараз багато розмов про захист української мови. Але від кого я маю її захищати? Я все життя розмовляла, розмовляю і буду розмовляти у себе в Україні українською. Моя знайома, дружина військового, майже все життя їздила по світу зі своїм чоловіком, але де б вони не жили – дома розмовляли лише українською. Коли перебрались до Луцька, донька одразу почала спілкуватися зі своїми друзями рідною мовою. А все тому, що свідомість у людей українська. Нині закон повинен бути один: в державних установах повинні розмовляти лише українською. Іншомовні (нехай навіть сусідньої держави) не мають права працювати в держустановах. І ставити це питання треба досить категорично. Ось тут торгу уже не може бути. А у нас люди керують і приймають закони, не володіючи українською мовою. Вони свідомо чи не свідомо працюють на ту державу, мовою якої вони розмовляють. Це ж ясно, як білий день.
Ні, я ні в якому разі не ставлю питання про дискримінацію російськомовного населення. Будь ласка – є безліч сфер діяльності, де можна себе проявити, не володіючи державною мовою. Але якщо йдете у політику, то дуже прошу – вивчіть українську.
Але найбільше мене обурює, що ми бачимо лише погане в Україні. І корупція скрізь, і продажні депутати, і недолугі закони, а от за кордоном… Та, повірте, у них теж вистачає проблем, але вони мають якусь національну гордість і не «вихваляються» своїми труднощами біля кожного стовпа.
Зараз багато наших співвітчизників їдуть відпочивати за кордон. Минулого року, зібравши потрібну суму, і я гайнула. Скажу відверто, сервіс у літаку приємно вразив. Але далі… Не знаю, може, зі мною щось не так, але, повірте, не викликав у мене шквал захвату відпочинок у закордонному готелі. Ці штучно вирощені квіти, цей нав’язливий сервіс, за який треба платити. На території готелю все чисто – вилизано, я б сказала. Але варто зайти за господарські споруди, то від сміття, бруду та смороду треба тікати куди подалі. Коли поверталися додому, то, дивлячись з ілюмінатора літака на красу краєвидів українських земель, у мене аж сльози виступили від розчулення. І я чи не вперше у житті подумала: Боже, дякую тобі, що я живу в Україні. Хай тут ще багато безладу, хай тут недолугі закони, але буде колись і у нас порядок. Принаймні, я сподіваюсь на це.
Євгенія Кінах,
м. Луцьк
| Comments: |
