Колись орденоносець комбайном їздив на парад
А зараз обробляє людям городи
У минулому славного комбайнера Михайла Редька із села Лище Луцького району знала не лише вся область, а й Україна. Невтомний колгоспник за високі показники намолочених врожаїв отримав ордени Леніна та Червоного Трудового Прапора. І нині 74-літній чоловік не сидить склавши руки, господарює на землі, ще й односельчанам допомагає.
Сьогодні Михайло Романович з ностальгією згадує радянські часи. Дістає альбоми з чорно-білими знімками та чималу гору червоних «ленінських» грамот. У них своєрідна біографія його трудового життя. Читаю витяг з однієї за 1978 рік: «За сумлінну працю нагороджується Михайло Романович Редько, який на площі 243 гектари намолотив 7836 центнерів зерна і зайняв перше місце в районі».
– Після служби в армії я прийшов у колгосп. Хоч до того був на шахті у Донбасі, платили там добре, але дуже за домівкою сумував, – зізнається чоловік. – Спочатку влаштувався зварником, а згодом комбайнером. На Жовтневу революцію на парад до Луцька навіть комбайном їздив. Дуже любив цю техніку. Майже щороку був переможцем жнив у області. За це одного року вручили мотоцикл, він ще й досі на ходу. На другий рік дозволили «Жигулі» без черги купити. А стільки телевізорів надарували, можна було в кожній кімнаті ставити.
Двадцять п’ять років пропрацював дідусь Михайло комбайнером. Його надійним помічником не лише вдома, а й у полі була дружина Людмила (на жаль, уже покійна). Про незвичну пару Редьків багато газет писали. Навіть після виходу на заслужений відпочинок подружжя не полишало роботи в колгоспі. Трудилися й вдома. Самі хату збудували, виховали двоє діток. Михайло Романович зізнається, що й зогледітися не встиг, коли молодість минула. Діти вже мають свої сім’ї. Донька Валя живе аж у Греції. Добре, що син близенько, в Луцьку, то часто навідує батька. Щоб не бути самітником в хаті, зійшовся з односельчанкою Ольгою Ксенофонтіївною, як сам зазначає, живуть обоє в мирі та злагоді вже 12 років.
– За цей час ми одне одному слова поганого не сказали, – додає друга дружина. – Тримаємо разом господарку, корову, свиней. Допомагаємо дітям, а вони нам.
На обійсті орденоносця панує чистота й порядок. Одразу відчувається господарська хватка. Простий сільський чоловік власною працею заробив усе те, що має. Не вкрав, не обдурив нікого, як теперішні олігархи. В гаражі стоять готові до зими три тракторці, закордонний комбайн з кондиціонером.
– На модній техніці краще працювати, ніж на колишній «Ниві»? – запитую.
– Не знаю, я вже своє відмолотив, – махає рукою чоловік. – Тому цього комбайна не чіпаю, ним син керує. А тракторцем орю, ще й людям картоплю копаю, як попросять…
Ось так і живе славний орденоносець нашої області. Позаду лишились партійні часи, збори передовиків та червоні почесні грамоти. Тепер для нього найвищою нагородою є здоров’я, яке дозволяє сісти за кермо трактора та виїхати в поле. «Бо сільська людина поки працює, доти й живе», – переконаний Михайло Романович.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
