Поставили своїх дітей на ноги і в 50 літ всиновили семеро чужих
Погодьтеся, що людей, котрі у 50 років зважаться взяти малолітніх дітей на виховання, знайдеться дуже мало. А Марія та Микола Пруси із села Сьомаки Луцького району, маючи вже онуків, зробили такий крок. Безумовно, що одні таке рішення сприймають як безумство, інші – як корисливість, ще хтось назве дивацтвом. І лише одиниці оцінять цей вчинок, розуміючи його, як справжню любов, якою має горіти кожен християнин.
Жити треба для інших
Познайомившись з Марією Антонівною, найперше цікавлюся, що саме спонукало її прийняти таке сміливе рішення: взяти на виховання чужих діток.
– Наші три доньки на той час вже вийшли заміж. Живуть у своїх будинках, а ми з чоловіком залишилися у великій хаті одні. Я прихильник того, щоб діти жили окремо, вчилися вирішувати свої проблеми самі. Батьки збоку мають спостерігати і, коли потрібно, їм допомагати. Як знаємо, пташенята з пташкою в одному кублі весь час не сидять. Ось тоді, а це був 2003 рік, і задумалася: а чому б не взяти на виховання дітей з інтернату? Ще працюючи у районній лікарні в Маневичах, доводилося бачити, як матері залишають їх. Виросла в сім’ї, де було п’ятеро дітей, тому важко було пройти повз сироту. А 50 років – це той вік, коли вже треба робити добро, задуматися про духовний зміст, бо служіння Богу – це найголовніше в нашому житті. Проживши з чоловіком сорок років, відчуваємо повне взаєморозуміння, він підтримав мене. Тим більше, що був у важкому стані, навіть на грані смерті. Отже, для чогось його Бог тримає на світі. Тепер знаю, щоб взяти чужу дитину, треба, найперше мати віру в Бога, жити не для себе, а для інших. Ще коли думала про усиновлення, прийшла якось з церкви, лягла на ліжко біля вікна. Надворі дощ, хмурно – і я задрімала з цією думкою. І таке відчуття, наче хтось зайшов і нахиляється. Чую, як наді мною жінка в білому покривалі каже: «Ти роби свою роботу». Тоді переконалася: не треба вагатися.
Перших діток сім’я Прусів взяла у Володимир-Волинській школі-інтернаті. Коли Марія Антонівна приїхала туди, виявилося, що тих дівчат, до яких раніше придивилася, забрали американці. Їй у комп’ютерній базі даних показали інших діток, розповіли про них. Одна припала до душі пані Марії. В кімнату зайшло маленьке, худеньке дівчатко – Надя. Дала їй гостинця. Її мама на той час сиділа в тюрмі. Жінка сказала, аби ще котрусь прикликали. Та в інтернаті, напевно, хотіли позбутися хлопчика, який «не вписувався» у відповідні рамки. І привели до неї Сашка: кишеня вирвана, шапка набік. Він одразу кинувся до Марії Антонівни: «Моя мама приїхала!»
– Обняла його, а він мене гладить. Сльози котяться, не можна втриматися. Хлопченя чорненьке таке, як гагауз, – жінка і тепер з хвилюванням згадує ті події. – Через тиждень привезла цих семирічних дітей додому. А їх вдягнути треба. Мали тоді дві пенсії, держава так, як тепер, не допомагала, лише 120 гривень на дитину виділяла. Дехто казав: «Взяла, то гляди». Жилося нелегко, проте не нарікали. Саша був непростою дитиною, не знаю, як би склалася його доля після інтернату. Не виключаю, що міг і в колонію потрапити. Тепер він учень Волинської духовної семінарії. Щоб діти стали хорошими людьми, їх треба навчити любити Бога, прищепити духовні цінності.
Покинутий хлопчик молиться і за рідних батьків
Через два роки сім’я Прусів вирішила взяти ще одну дівчинку у Люблінці. Так сталося, що серце мами Марії «зачепила» маленька Свєта, до якої ніхто ніколи не приїжджав. Та, як виявилося, у неї ще був брат Сергій і дві сестри – Наталя і Люда. Треба було забирати усіх. Зателефонувала чоловікові і… забрали. У цих дітей ще була доросла сестра Галя, у якої теж доля склалася непросто, отож і її теж довелося підтримати. А згодом взяли під свою опіку чоловікового племінника Артура. Словом, порожня хата наповнилася дітьми, і до кожного потрібно було знайти не просто підхід, а проявити батьківську любов. А головне – всього навчити, щоб в майбутньому могли дати собі раду. Діти підростають, і тепер батькам треба думати, як їм допомогти із житлом. Наталі купили квартиру в Торчині, другій доньці – хату в селі Городок. За допомогу у придбанні житла Марія Антонівна завдячує Анатолію Грицюку. Тепер у Городку з Людою живе і її сестра Галя з чоловіком та дітьми.
Зрозуміло, щоб прогодувати стільки дітей, а ще допомогти тим, які вже пішли на свій хліб, треба працювати. Тому Марія Антонівна і Микола Ілліч обробляють два гектари землі. До цього року тримали корову, тепер – козу, а ще сорок качок, табун гусей. Діти у цій сім’ї вміють усе: попрати, їсти приготувати, в городі працювати, законсервувати. Дівчатка не раз чули від мами: «На красу чоловік не довго дивиться, а на те, що на стіл поставиш, – завжди. Хочеш мати чоловіка – треба його нагодувати».
Дитячі захоплення батьки теж підтримують, незважаючи на чималі витрати. Світланка артистична дитина: їй і фарби, і полотно треба, бо любить малювати. У хаті вже ціла галерея її творінь. А Надя грає на фортепіано, і цей дорогий інструмент теж довелося придбати. Сергій марив бути військовим – його відправили у військовий ліцей. На жаль, згодом лікарі виявили вроджений порок серця. А як було приємно, коли Сергій зателефонував з дитячого санаторію «Артек» і сказав, що там на фестивалі зайняв перше місце – він захоплюється гітарою.
– Нам гроші не потрібні, тому те, що отримуємо на дітей, на них і витрачаємо, – каже мама. – І ті, що вийшли з-під опіки, все одно наші діти. А ще і внукам хочеться допомогти. Тепер на свята, коли приїжджають й рідні дочки з внуками, й прийомні діти, – ціла хата людей.
Про те, які стосунки між усіма у цій сім’ї, найкраще свідчить лист Саші до рідних батьків, який чомусь повернувся знову в Сьомаки. Марія Антонівна читала його не без сліз: «Добрий день, Мамо і Тату. З привітом до вас забута вами дитина, ваш син Сашко. Як ви живете, як ваше здоров’я? Я в серпні відпочивав на Чорному морі. Мама Марія сказала, якщо буду слухняний і добре вчитимуся, купить велосипед. Живеться мені дуже добре. Я щасливий, що не валяюся в інтернаті, як інші діти. Бо тільки в добрій сім’ї можна навчитися, як правильно жити. Нас у мами десять, і в неї вистачає сили, любові і терпіння на нас усіх, хоч їй вже скоро шістдесят років. А знаєте, я, мабуть, ніколи не зміг би так жити, як ви. Ви що мене ніколи не любили? Мені вас дуже шкода. Ви ж колись будете старенькі і залишитеся одні. Мамо і Тату, я все-таки надіюся, що з Божою поміччю ми колись будемо разом і я буду для вас надійною опорою в житті. Я б дуже хотів, щоб ви були справжніми батьками. Я молюся за вас. 4.08.2010».
Перед таким людьми, як Марія Антонівна і Микола Ілліч, справді треба схилити голову. І не лише прийомним дітям, а усім нам, бо цей світ зробив нас жорстокосердими і надто прагматичними.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
| Comments: |
