Як при каганцеві зошити перевіряли та навприсядки у волейбол грали
Згадує подружжя вчителів-пенсіонерів
У селі Коти Радивилівського району живе подружжя вчителів Марковичів – Ніна Іванівна і Юрій Сергійович, відмінник народної освіти та орденоносець Трудового Червоного Прапора. Таких привітних і гостинних людей, справжніх педагогів за покликанням, ще треба пошукати, переповідають їхні односельці. Мовляв, якщо хто і вартий журналістського пера – то тільки вони.
– Це так несподівано, так неочікувано… Адже ми на пенсії вже давно, – аж сплескує руками Ніна Іванівна і починає зворушливо метушитися, хвилюватися, припрошувати за стіл, діставати сімейні фотографії і водночас причепурюватися.
Розповідає, що народилася у місті Дубні, у звичайній сім’ї робітників. Під час окупації, коли батько був на фронті, її, шестирічну, з мамою вивезли у Німеччину. Причому без попередження: у чому були – у тому і погрузили у вагони. Пам’ятає, як їх поселили у довгих дерев’яних бараках і щоранку виганяли на роботу: матерів в одну сторону, а дітей (хто вже на ногах тримався) – в другу. Щось носили, перекладали, тягали. Ввечері поверталися матері, і вони йшли їсти… брукву. Бруква була скрізь, тільки з неї і готували їжу.
– А потім я захворіла і злягла на рік, – пригадує Ніна Іванівна. – Вже доходила, коли американці визволили. Все тіло гнило, ходити не могла. Лікар оглянув мене і сказав, що «дівчинка охляла з голоду», хоча я не пам’ятаю, щоб хотіла їсти. Мене негайно поклали в лікарню в Гамбурзі і почали виходжувати. За три місяці вже й на ноги поставили, стала помаленьку ходити з паличкою. А згодом і додому повернулася, якраз батько з фронту прийшов.
Життя закрутилося. Закінчила школу, вступила у педучилище, вийшла заміж – теж за педагога. Разом з чоловіком почали працювати в Рудня-Почаївській школі: вона вела початкові класи, він викладав фізкультуру.
– У нас світло з’явилося лише у 1970-х роках. Світив такий млявий каганець, – розказує Ніна Іванівна. – І ми при ньому і писали, і малювали, і зошити перевіряли – просиджували з чоловіком всі вечори, готувалися до уроків. Взагалі раніше вчительське життя було цікаве. На роботу залюбки ходили, а це по вісім кілометрів зранку і ввечері.
– У школі навіть спортзалу не було. Звільнили звичайну кімнатку, посеред якої бовванів стовп, і сказали: «Приймай!» – долучається до розмови і Юрій Сергійович. – То ми з учнями навприсядки вчилися грати у волейбол навколо того стовпа! Але грали, бо хотіли грати. Я сам був штангістом, займався боротьбою, волейболом, і поступово вивів школу на перше місце по спортивних досягненнях. Добився, щоб у нас з’явився фізкультурний комплекс: стадіон, спортзал, тир. Зі всього району з’їжджалися подивитися на наші умови. І я за всі свої 48 років стажу не пам’ятаю жодного учня, який мав би звільнення від фізкультури. А тепер слухаю новини і за голову хапаюся. Немає вже такого потягу до спорту, як колись у наші часи.
– А в сім’ї ще у когось були спортивні досягнення? – запитую.
– Що? Та я до останнього з чоловіком нарівні бігала, – посміхаючись, розказує Ніна Іванівна. – І в училищі показувала непогані результати: на лижах, біг. Пізніше по шашках була друга у районі. Та й наші діти – дві дочки – теж спортсменками росли.
Цікавлюся, чи не шкодують вони, що обрали вчительську дорогу у житті. Відповідають хором – ні! Мовляв, не може бути вчителем той, хто не любить дітей. Адже треба всього себе віддавати, тоді і взаєморозуміння буде, і подяка від учнів ще багато-багато років.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
