Народила дитину і вистрибнула з вікна

Катерина сиділа біля вікна і вдивлялася в темряву. Краплі холодного осіннього дощу барабанили у вікно, наче хотіли залетіти до кімнати. Вона любила цю негоду, адже тоді можна було сховатися від усього світу, залишитися наодинці зі своїми думками. А вони, наче мухи у Спасівку, так і роїлися у голові. Спогади пролітали, наче швидкісний потяг. Якби ж могла повернути все назад, якби ж могла виправити помилки…

Катя виховувалася у віруючій родині, тож мала багато заборон. Місця, де дозволяли бути п’ятнадцятирічній дівчині, можна було перерахувати на пальцях: школа, зібрання і гурток співів. Набожні батьки навіть телевізора вдома не мали, тож увесь свій вільний час вона просиджувала за підручниками. Однокласники, кепкуючи, називали її штундівською заучкою. На всі ці кпини Катерина лише заливалася слізьми, не наважуючись щось сказати у відповідь. Коли спробувала розповісти про свої проблеми батькам – ті відмахнулися. Гримнули, аби не звертала уваги на тих грішників, яким призначено горіти в пеклі.

Друзів Катя теж не мала. Хіба що двоє дівчат, з якими разом ходили на службу Божу, але ж у них були свої інтереси. Вони вже поглядали на хлопців, наче ненароком кокетували з ними. Їй же про парубків і думати заборонялося.

Все змінилося, коли на будівництві у сусідів з’явився новий робітник. Щойно вгледівши його, Катя аж захиталася: високий, статний… Саме таких її однокласниці роздивлялися у модних журналах. Крадькома спостерігала за ним з вікна, розуміючи, що ця красива мрія так і залишиться нездійсненною.

Щоранку, йдучи до школи, вона на мить затримувалася біля сусідського паркану. Все виглядала на дворі того красеня. Уроки тягнулися нудно: теореми, синуси, епітети… В голову зовсім нічого не лізло. Хотілося швидше додому, аби знову подивитися на нього.

Хоч Катині стосунки з матір’ю й важко було назвати дружніми, якось наважилася погомоніти з нею по-дівочому. Хотіла поділитися своїм захопленням, спитати поради. У відповідь почула, що її почуття – цілковита нісенітниця та малолітня дурня.

– Та як ти взагалі посміла глянути на мирського? Підростеш – тоді й знайдем тобі гідного парубка серед церковних братів.

Матері перечити не стала. Ховаючи сльози, пішла до своєї кімнати. Мама мала рацію – то все дитячі дурниці, або, як жартували однокласниці, перший гормональний сплеск. Варто зосередитися на навчанні.

Та юнак притягував до себе, немов магнітом. Щоразу зупинялася на мить біля сусідів, аби хоч краєчком ока подивитися на нього. Розуміла, що вони не пара. ЇЇ батьки нізащо не дозволять їм зустрічатися, бо він не їхньої віри. Та й такий красень навряд чи колись зверне увагу на це недолуге дівчисько.

Невдовзі Катя стала помічати, що хлопець придивляється до неї. Спершу лякалася цих поглядів, червоніла, опустивши очі, втікала мерщій в будинок.

– Привіт, красуне! Не заморилася за цілий день на сонці? – якось почула за спиною. – Час би вже й перепочити. Грядки до завтра нікуди не подінуться.

Слово за слово – і зав’язалася розмова. Кремезного красеня звали Романом, він був із сусіднього району. Сільське безробіття змушувало вештатися світами у пошуках заробітку. Катю ж парубок запримітив одразу, приглянулася своєю спокійною вдачею. Вичікував момент, коли суворих батьків не буде вдома, аби заговорити. Почалися таємні зустрічі тихими весняними вечорами.

Хоч Каті й непросто було втекти з дому, проте не пропускала жодної зустрічі з Романом. Кожен вечір з нетерпінням чекала, коли тато з мамою поснуть, аби знову випурхнути у вікно. Швидше б вже в обійми до свого кохання. Адже в них вона забувала про все на світі, все ставало якимось другорядним, не важливим… Здавалося, що, окрім них, тоді не існувало нікого. Їхні побачення продовжувалися до кінця літа.

Сусідське будівництво завершувалося, і Роман от-от мав їхати. Катя заливалася гіркими сльозами. Вже не буде отих щирих розмов, палких поцілунків, міцних обіймів… Ще трохи – і всього цього ніколи не буде. Ця думка завдавала невимовного болю, розриваючи серце на шматки.

Від’їжджаючи, Роман обіцяв дзвонити. Казав, що обов’язково повернеться і вони будуть разом… Повірила і поклялася чекала.

Тиждень-другий – і округлився животик. Катя була вагітна. Майбутнє маля все більше давало про себе знати: вранішня нудота, втома, різкі перепади настрою… Таких змін у поведінці доньки батьки не могли не помітити. Питали, чи не захворіла. Катя лише вдмахувалася, що з’їла щось не те.

Коли ж, зрештою, усе стало зрозуміло, мати билася в істериці: що ж скажуть люди? Як тепер прийти на зібрання, подивитися в очі віруючих?

– Краще б ти крізь землю провалилася, аніж я через тебе маю від сорому горіти, – нервово кричала. – Дякуючи тобі, слава про нас розійдеться далеченько!

Батько ж, навпаки, мовчав. Ніяк не міг збагнути, що це відбувається з його родиною. Невже єдина донька, яку намагався виховати гідною жінкою, втоптала його в грязюку? За що? Де помилився? Коли не вгледів?

Але найбільше батька турбувало питання, що робити далі. Вперше вони з дружиною не могли знайти спільної мови. Жінка наполягла на тому, що єдиним правильним вчинком буде аборт, адже тільки так можна вберегти родину від пересудів. Чоловік твердив, що краще вже стерпіти людські теревені, аніж відчути Божу ненависть. Та й здоров’я своєї, хоч і невдячної, дитини не можна ставити під удар.

Хлопчик народився мертвим. Лікарі сказали, задушився пуповиною. Каті більше не хотілося жити. Відчинила вікно і ступила в обійми холодної осені… Що відбувалося далі, пам’ятала смутно: медики метушилися, мати заливалася слізьми, щось приговорювала, батько тримався за голову... І лише кам’яне обличчя лікаря назавжди викарбувалося у пам’яті.

– У вас серйозно травмований хребет. Ви більше ніколи не зможете ходити, – сказав байдуже і вийшов з палати.

Марія МАРТИНЮК,

Рівненська область

• Нравится
•