Приємною несподіванкою для глядачів, які прийшли на відкриття кінно-мистецького театру у Збаражі, став виступ барда Василя Жданкіна. На сцені театру просто неба у незмінній вишиванці та з кобзою, дека якої має понад двiстi рокiв, він заспівав дві пісні з молодшою донькою Настею. Я не змарнувала нагоди розпитати пана Василя про життя-буття.
Останніми роками Жданкін не з’являється на широкій публіці, однак шанувальники його, впевнена, не забули. У 1989 році Василь отримав гран-прі І Всеукраїнського конкурсу «Червона рута» у Чернівцях. На заключному концерті він уперше заспівав гімн «Ще не вмерла Україна» публічно. Після Чернівців Жданкіна запрошують на різноманітні культурні заходи, його глибокий красивий бас підкорює аудиторії 22 країн світу. Вокальна кар’єра стрімко йде вгору, але у 1993 році співак покидає сцену і влаштовується працювати… столяром у Кременецький жіночий монастир. От із цього моменту я прошу 54-річного барда розповісти про причину його рішення більш детально.
– Я відчув, що починаю змінюватись у гірший бік, – пояснив пан Василь. – Помітив, що стаю зверхнім до ближніх, знайомих і незнайомих… Слава – це така солодка отрута, яка ні до чого доброго не приводить. Друга причина, через яку я вирішив наблизитися до церкви, – політика. Мене намагалися залучити до різних акцій, але кобзареві не личить агітувати за когось на мітингах...
Нині Василь Жданкін віддає перевагу виступам у камерній обстановці – на невеликих сценах навчальних закладів, підприємств, сільських клубів, у маленьких затишних містах, як-от Збараж. Барда зазвичай супроводжує 17-річна донька Настя. Зараз вона навчається на третьому курсі Тернопільського музичного училища і, очевидно, не проти перейняти співочу естафету в батька. Старша донька Христина теж у дитинстві подавала вокальні надії, але після кількох невдалих виступів утратила інтерес до музики.
Жданкіни співають не лише на Тернопільщині. Географія їх виступів – Вінниччина, Київ, Бердянськ, Бахчисарай. Їдуть на запрошення і до країн колишнього Союзу.
З десяток разів Василь Жданкін виступав у Якутії. Попередній якутський єпископ, друг сім’ї, несучи послух у Почаївській лаврі, дуже полюбив українські колядки у виконанні церковного хору. Він захотів запровадити їх у своєму краї і шість років тому запросив пана Василя до Якутії. Спочатку бард їздив сам, згодом – із Настею. «Тепер у Якутську багато сімей на Різдво колядує біля будинків, причому українською мовою», – каже кобзар.
Цього літа він побував у Киргизії. Там живе дуже багато українців, які не забули рідну мову і пісню. За словами барда, люди із задоволенням повернулися б в Україну, але наші реалії стримують їх від цього кроку.
– Жити в Україні важко, – зітхає пан Василь. – І моя думка стосовно того, як зробити життя кращим, не змінюється роками. Народ повинен покаятися. Те, що ми бачимо на поверхні, – влада, її дії – показник морального стану, в якому перебуває народ. Якщо люди постійно сидять перед телевізором чи за чаркою, то якої влади вони заслуговують?..
Серед колишніх колег-музикантів, з якими Василь Жданкін нині контактує, – засновник львівського театру-студії «Не журись!» Віктор Морозов та лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай.
На обійсті приватного будинку у Кременці, де живе родина Жданкіних, пан Василь у вільний час полюбляє побавитися з екзотичними рослинами – вирощує лимони, апельсини, мандарини, латиноамериканську анону, інжир. Бард тішиться, що цього року вперше зацвіла хурма, яка у попередні роки вимерзала.
На завершення розмови запитала у пана Василя, чи не сумно у провінційному місті.
– У мене такий характер, що я не сумую, – відповів Жданкін. – Є коло людей, якi мене розумiють, пiдтримують, допомагають. Я їм відповідаю взаємністю, і таке життя мене цiлком влаштовує.
Світлана Клос,
Тернопільська область
Comments: |