Щоб зламати наш народ, треба було голодом знищити український дух
Голодомор 1932-33 років – найстрашніша сторінка в нашій історії. Жахлива смерть прийшла багатими щедрими українськими нивами майже в кожну селянську хату Східної України. Морок охопив завжди квітучу землю, мор винищував українську націю за приписами кремлівських душогубів, які на крові безневинних людей будували «світле майбутнє». Голод забрав не лише мрії, сподівання, надії, а й життя мільйонів людей. Голод убив дух, засіваючи в душах байдужість, страх і рабську покору. Дійшло до того, що смерть втратила свою трагічність – вона вже не була ні бідою, ні горем, стала позбавленням від мук!
Минає 80 літ страшної трагедії. Запалена свічка і молитва – це все, чим ми можемо допомогти тим замордованим душам, що відійшли у вічність у роки Голодомору. Хай зігріють вони їх своїм теплом і любов’ю, хай допоможуть віднайти Царство блаженства і світла. Вічная пам’ять усім убієнним…
А знищених голодом українців за тих два роки було більше, ніж загиблих за такий же час на полі бою у Другій світовій війні (масове голодування селян тривало з грудня 1931 до вересня 1933 року, тобто двадцять два місяці). Це мільйонні жертви, покладені на жертовний вівтар заради втілення людиноненависницької комуністичної ідеї, метою якої було розбудувати державу-тюрму суворого режиму. І навіть свідчення людей про ті події, від яких проймає жах, для багатьох наших громадян не є доказом того, що українців винищували планомірно. А в Росії узагалі такі висловлювання відносять до екстремістських, продовжуючи доводити, що голод у ті роки був на Північному Кавказі (Кубані), Поволжі, в Казахстані.
Якщо говорити про наслідки голоду в усіх цих регіонах, то їх аж ніяк не порівняти з тими, які були в Україні. Зрештою, на Поволжі ніхто із садиби нічого не забирав, а продукти ще й завозилися, і ніхто не забороняв голодуючим звідти виїжджати. У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п’яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська), від голоду, за підрахунками московського історика Кондрашина, померло 366 тисяч осіб. Так, кочові казахи теж постраждали від Голодомору – таким чином їх усмирили і загнали у колгоспи. А от як поводилися з українцями в Україні і на Кубані – це окрема тема. Тут людей голодом виморили, забираючи останню жменю пшона чи сушенини! Дитячі заплакані очі просили крихти хліба, а материнське серце розривалося від болю – «червона мітла» вимела усе з двору і хати…
Впродовж десятків років ця тема була заборонена, і ніхто жодного разу не пом’янув ті замучені душі. Про це лише говорили на Заході, хоча треба зазначити, що західні «демократи» вели себе пасивно відносно Голодомору в Україні, дозволяючи Кремлю масштабне вбивство людей. Справедливо про ту трагедію сказав Олександр Олесь: «Коли Україна життя прокляла і ціла могилою стала, як сльози котились і в демона зла, Європа мовчала».
В одній із розмов з Черчиллем Сталін зізнався, що жертвами колективізації стали 10 мільйонів селян. Коли британський прем’єр-міністр сказав: «Ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів або великих поміщиків, а з мільйонами маленьких людей», – Сталін уточнив: «З десятьма мільйонами… Це було щось страшне, це тривало чотири роки, але для того, щоб позбавитися періодичних голодувань, Росії було абсолютно необхідно орати землю тракторами». На запитання, що сталося з куркулями, Сталін відповів: «Деяким із них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області або в Іркутській, або ще далі на північ, але основна частина була дуже непопулярна, і їх знищили власні наймити». Отже, як бачимо, під час цієї нічної бесіди в Москві 16 серпня 1942 року всю вину головний кат перекинув на підлеглих.
І тих нема за що виправдовувати, але вони виконували розпорядження «вождя народів», які цілеспрямовано вели до винищення українців: у липні 1932 року ухвалили явно нереальні для виконання плани хлібозаготівель; у серпні 1932 прийняли «закон про п’ять колосків», за яким людей розстрілювали і засуджували навіть дітей, які збирали колоски пшениці на полях; у листопаді 1932 запровадили «натуральні» штрафи, тобто у селян забирали усі харчі із хати; у грудні 1932 примусово вивезли із колгоспів усі фонди, включаючи насіннєві теж. Введення паспортів у 1932 році взагалі зробило селян кріпаками. А якщо згадати «чорні дошки» і багато інших директив, які були спрямовані на винищення людей, то стає очевидним, що це був геноцид проти української нації!
Чому саме Україну розіпнули на голодному хресті? Тому що вона не корилася, селяни не йшли у колгоспи, хотіли самі хазяйнувати. Це була помста більшовицьких окупантів за український націоналізм, за вважання української мови таки мовою, а не «нарєчієм», за прадавню культуру і традиції, за спротив насадженню радянської влади, за постійні селянські повстання у 20-х, за перешкоджання перетворенню поневолених народів на безлике, денаціоналізоване рабське стадо –«радянський народ». Щоб зламати українську націю, треба було зламати хребет селянству.
Та, на превеликий жаль, людська пам’ять надто коротка. Адже саме жителі східних областей, яких виморили голодом, нині найбільші прихильники послідовників Сталіна – свідченням цього є нещодавні вибори. Більше того, східняки байдужі до того, що комуністи й далі ставлять пам’ятники цьому виродкові.
Якби ми мали українську владу, то з тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мали б розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі. Бо від політиків залежить подальша реалізація ідеї кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору. Пам’ятайте: той, хто прикриває чи виправдовує катів власного народу, сам стає катом. А тих, хто не визнає Голодомору, можна назвати виплодками народовбивць.
Голодомор – найпереконливіший доказ того, що комунізм – це антинаціональна, антилюдська, антихристиянська й антидержавна ідеологія, яка давно вимагає засудження. Пам’ятайте про ті роки, як про великий злочин, трагедію, розплату за помилки, які застерігають нас, що втративши мову, традиції, український дух, національну самобутність, ми можемо перетворитися в неоколонію, якою були сотні років.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Навесні 1933 року в Україні щохвилини вмирало від голоду 17 осіб, щогодини – тисяча, і майже 25 тисяч людей щодня. Середня тривалість життя становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 – у жінок. Людоїдство у ці роки було масовим явищем…
| Comments: |
