Життя врятував мамин золотий хрестик
Комуністи нахабно заявляють, що під час панування їхнього режиму на теренах України не було ніяких репресій, ніяких голодоморів – це, мовляв, вигадки. Із одним таким літнім чоловіком довелося сперечатися на цю тему. Та коли став за приклад наводити свідчення своєї матері, а родом ми з Житомирщини, де голод скосив у тридцяті роки тисячі, а може, і сотні тисяч моїх земляків, опонент утік, не бажаючи, як висловився на прощання, слухати «неперевірені факти». Хотілося б, щоб він і багато інших прислухалися до живих свідків, таких як Зінаїда Василівна Дунець із Любешова, яка народилася у місті Ромни Сумської області.
– Батько був простим робітником, хоч і походив із заможної родини. Мій дід Давид мав невеличку шкіряну фабрику (у революцію її, звичайно, відібрали, а заодно й будинки, які дід побудував своїм синам). Працював слюсарем на різних підприємствах, а якийсь час навіть на колишній дідовій фабриці. У 1929 році його арештували й тримали під слідством у знаменитій харківській тюрмі «Холодна гора» два роки. Пам’ятаю, як мати, плачучи, жалілася батьковому другові на умови, в яких там тримали в’язнів. «Скажи спасибі, що не шльопнули!» – «утішив» той. На жаль, це була правда, хоч і гірка, бо вже тоді люди пропадали тисячами.
Повернувся він додому у тридцять першому, став працювати, й жилося нам тоді легше. Та недовго цим тішилися. Весну, а особливо літо тридцять третього, пам’ятаю, як учора, хоч і минуло багато десятків років: довжелезні черги біля хлібних магазинів, обідрані й опухлі люди з простягнутими руками й мертвий хлопчик у білій полотняній сорочці під тином із червоною полуничкою у вустах... Голод не щадив ні малого, ні старого. Вдерся він і в нашу оселю. Батькового заробітку вистачало лише на кілька днів, і щоб вижити, мати потроху носила в торгсин (заклад, де скуповували в населення коштовності) цінніші речі, брала за них борошно, випікала пиріжки, і ми продавали їх на вокзалі. Часом батько приносив з робітничої їдальні шматочок хліба, сухарика... Занесла якогось дня мати в торгсин і останнє, що залишилося в хаті з цінного і найдорожчого для неї – натільний золотий хрестик. Оцінили його аж... трьома кілограмами борошна. Принесла той пакуночок додому, поклала на столі й заридала, а тоді забилася в нервовому нападі, рвучи від розпуки на собі коси. Ми, діти, перелякалися, стали її заспокоювати: «Не плач, мамо, ми підемо милостиню просити, якось воно буде...». І пішли. І просили, бо в матері вже опухли ноги й текла з них сукровиця...
Розповідала Зінаїда Василівна зі сльозами на очах, хоч її сім’ї пощастило вирватись із крижаних обіймів костомахи, яку з благословення «батька народів» запустили на криваві жнива його вірні посіпаки. Мільйони українців вимирали родинами, вулицями, цілими селами, як-от село Бацмани під Ромнами, про яке теж розповіла Зінаїда Василівна. Трупи там не встигали хоронити, та й хоронити особливо нікому було...
На останніх виборах до Верховної Ради мешканці поліських районів Волині, Рівненщини й особливо Житомирщини масово віддали свої голоси за комуністичну партію. Прикро, що поліщуки вкотре повірили солодким обіцянкам червоних агітаторів. «Жити стало краще, жити стало веселіше», – казав їхній вождь-кровопивця Сталін у розпал геноциду. Те саме повторює нині і теперішня влада олігархів вустами Прем’єр-міністра, в коаліції з якою й комуністи.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
