На підводному човні не бачив світла по три місяці
Житель села Смордва Млинівського району Василь Лісничук вправно керує тракторцем. І мало хто знає, що цей чоловік у молодості мав дуже поважну та відповідальну роботу: працював гідроакустиком на атомному підводному човні, досліджував глибини Тихого океану. Якщо підрахувати, то під водою він провів чверть життя.
У сорокаградусні морози купалися в гейзерах
Доля закинула Василя на Камчатку після служби в армії. Сюди ж до нього приїхала і його дівчина Валя. Одружилися. Народилося двоє діток. Молодому подружжю у військовому містечку дали двокімнатну квартиру.
– Ми понад десять років прожили в Петропавловську-Камчатському. Звикли і до морозів, і до скороминучого літа, – поки чоловік поїхав забирати зерно на пай, про Камчатський край нам оповідає дружина Валентина Володимирівна. – На півострові є 300 вулканів, але діючих приблизно сорок. Камчатка розташована в особливій сейсмічній зоні, тому там часто чути підземні поштовхи. Не раз по тривозі вибігали з квартир, хапаючи найцінніше. Тому й високих будинків там не будували, найбільший мав три поверхи. Пам’ятаю, напередодні Нового року цілу ніч простояли з дітьми на вулиці, бо оголосили, що очікується сильний землетрус. Але, дякувати Богу, його не було. Чоловік о шостій ранку пішов на службу, а я – в квартиру. Та, незважаючи на небезпеку, там зачаровувала природа: високі сопки, яскраві квіти навесні, гарячі гейзери. Спочатку дивно було дивитися, як люди в кожухах ідуть купатися до гейзерів, а потім і самі спробували. Сніг там яскраво сліпучий, тому всі носять чорні окуляри. Більше холоду, ніж тепла. Навіть у травні всі ходять у пальтах та шапках. Ніякої господарки, як ми привикли у селі, там не тримають, займаються рибальством, адже під боком океан.
На Камчатці Валентина Володимирівна добросовісно виконувала обов’язки дружини військового: виховувала дітей та ждала чоловіка з роботи. Оскільки її Василь був підводником, то іноді те чекання затягувалось не на дні, а на тижні. Бувало, пішов на службу вранці, а повернувся через місяць.
– Пам’ятаю, як прийшов додому після першого занурення під воду, я глянула на його руки, а вони розпухли так, що й не підняти, – додає жінка. – Злякалася дуже, може, й тому Василь мало розповідав про роботу, все повторював: «Менше знаєш – краще спиш». А поміж жіноцтвом ходили чутки, що ті, хто служать на атомці, так ми називали нашу підводку, більше п’яти років після виходу на пенсію не живуть. Ще й тим переймалася.
Щодня – червона ікра, шоколад і вино
Василь Олександрович, який прийшов з вулиці, лише посміхається у вуса, мовляв, понавидумують всякого. Але все ж зізнається, що служба була в особливо шкідливих умовах: багато радіації отримували, дихали лише закачаним зі спеціальних апаратів повітрям, мало рухалися, світла мало бачили.
– Я був старшиною команди гідроакустики. В наші обов’язки входило прослуховувати всі шуми, наводити цілі для торпеди. Простіше кажучи, ми були вухами та очима підводного човна. Ходили на бойове чергування під Америку. Наш підводний човен 1962 року, екіпаж нараховував до ста осіб. На борту був лікар, який міг і зуб запломбувати, й операцію зробити. Мали й свого кухаря. До речі, годували нас краще за всіх військовослужбовців. Щодня давали червону ікру, шоколад, по 50 грамів вина для покращення кровообігу. Лікар радив іноді протирати лице спиртом, тому що шкіра «не бачить» денного світла.
Але найважче було розминати ноги. Багато часу проводили біля приладів, а ходили лише кілька метрів від одного поста до іншого. Хлопцям радили більше рухатися, щоб м’язи не атрофувалися. Щоб не нудьгувати під час тривалого занурення, самі для себе робили концерти: гуморески розповідали, співали, грали на гітарі, переглядали фільми. Про те, що день змінює ніч, дізнавалися лише за годинником. Іноді занурювалися на кілька днів, а найдовше були під водою 96 діб.
На підводному човні Василь Олександрович пропрацював понад десять років. Після розвалу Радянського Союзу багато військовослужбовців з України опинилися за бортом. Не знали, чого чекати від російських урядовців. Василь мав уже вислугу років, яка дозволяла йти на пенсію, окрім того, у Дубні йому обіцяли дати квартиру, тому сім’я Лісничуків вирішила покинути Камчатку та повернутися на рідну землю. Але місцева влада не вельми зраділа приїжджим. Одразу пояснили, що обіцяного житла не буде, бо «закони, що діяли при Союзі, вже не діють». А щоб вони «запрацювали», просили хабара. Тож сім’я оселилася в батьківській хаті Валентини. Тут господарюють й дотепер. На жаль, робота на атомці таки позначилася на здоров’ї Василя – підводить серце.
– А пенсії ледве вистачає на ліки, – зітхає дружина.
– Невже так багато витрачаєте? – перепитую.
– Так він отримує ледь не мінімальну. 1300 гривень. Хіба це пенсія? Це насмішка! – обурюється Валентина Володимирівна.
Вже скільки інстанцій обходила жінка, щоб добитися більшої, навіть до Віктора Ющенка, коли той був президентом, писала, а змін ніяких. Гірко від того, що держава робить зрівнялівку для всіх, виділяючи лише чиновників та депутатів. Тож змушений Василь Лісничук їздити тракторцем, копошитися на землі, та й з того жити, бо надію на справедливість він втратив уже давно.
Руслана ТАТАРИН,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
