Старший брат заповів дружину молодшому

Баба Оксеня доживає самотою у своїй старенькій хатинці. У маленькому, на дві кімнати й кухоньку, помешканні чистенько, пахне сухим зіллям. На стінах світлиці кілька чорно-білих фотографій, оправлених у рамки кустарного виробництва. На чільному місці – портрети двох молодиків. І хоча один з них із вусами, вони дуже схожі між собою. То брати Гнат і Петро. Обидва були її чоловіками, від яких мала трьох синів: Семена, Мирона та Івана. Семен помер ще юнаком – мав тяжку хворобу серця. Іванко, найменший, загинув у війську – привезли в цинковій домовині десь аж з-під китайського кордону. А Мирон завербувався на цілину та там і пропав без слуху й духу. Фотографії синів висять одразу під батьковими. А на столі, застеленому картатою скатертиною, сперта об вазу із чорнобривцями, стоїть іще одна світлина, уже сучасна, кольорова. На ній – усміхнений чоловік середніх літ явно не нашої зовнішності. Хоча, якщо пильно придивитися, то в тому життєрадісному обличчі можна знайти риси і Гната, і Петра, й усіх трьох її нещасних синів. На звороті світлини гарним рівним почерком написано щось не нашими буквами. І якби баба Оксеня вміла читати по-французьки, то прочитала б таке: «Матері моїх ніколи не бачених братів на згадку».

Оксеня вискочила заміж, не маючи ще й повних сімнадцяти. За Гната Хомюка. Спочатку, правда, їй подобався його молодший на два роки брат Петро. І він позирав у її бік на вечорницях чи при випадковій зустрічі на вулиці не байдуже, та як тільки зустрічався з її карими очима, відразу відводив погляд. Соромливий був Петро, тендітний і вразливий дуже. Оксеня вже й сама, було, стала зачіпати його, та тут прийшов із польського війська Гнат (у вересні тридцять дев’ятого Польща зазнала поразки у війні, і українські вояки, призвані захищати Річ Посполиту, розійшлися по домівках). Старший Хомюк також уподобав метку із запальними очима Оксеньку, а що на вдачу і сам був гарячий та ще з драгунськими, закрученими догори вусами і за словом до кишені не ліз, то він їй став більше подобатися, ніж Петро. А коли старий Хомюк натякнув Гнатові, що в господарстві не завадили б ще одні робочі руки, той, недовго думаючи, заслав старостів до Оксеньки, і вона радо обміняла хліб.

Весілля було гучним, бо Хомюки в селі одні з найзаможніших. Гуляли-веселилися три дні. Лише Петро ходив, як у воду опущений. Думали, захворів хлопець, бо ж нікому не зізнавався, що палко кохав тепер уже свою братову.

У сороковому Оксеня народила Семенка, а в сорок другому – Мирончика. Німецько-радянський фронт промчав повз їхній край так стрімко, що ніхто й не помітив би війни, якби не погосподарював у їхньому селі німецький загін ситих і веселих інтендантів. Обминула таким чином солдатчина Гната, як і всіх чоловіків у селі (Петра ж іще за Польщі визнали непридатним до військової служби – мав хворе серце). Жили звичним сільським життям: сіяли, жали, молотили й здавали хліб іншому господарю їхньої землі, що сидів у Берліні й креслив плани захоплення всього світу. Та в сорок четвертому прийшли червоні «визволителі», і фронт уже не минув Гната. Прощаючись із родиною, він сказав Петрові чи то в жарт, чи то всерйоз:

– Не вернуся, то візьмеш Оксеньку собі за жінку. Кращої господині все одно не найдеш. А що з дітьми, то нічого – не чужі ж, рідні небожі твої…

Що відповів на те Петро, Оксеня вже й призабула – щось підбадьорливе, а вона розплакалась гіркими сльозами, та хіба сльози в біді зарадять? Не вернувся Гнат із фронту: ще в грудні того ж року прийшло в її дім сповіщення, що рядовий Гнат Хомюк пропав безвісти.

І все ж чекала свого мужа солдатка, плекаючи надію на диво, бо ж ніхто не бачив Гнатової смерті. Марно. Ні Гната, ні бодай звісточки якоїсь про нього.

А Петро ходив темний, як ніч. Поряд, адже мешкали в одній хаті, – та, яку й досі палко кохав. Що вона думає про нього? Що чекав Гнатової смерті? Але покинути село, утекти подалі від надокучливих думок та братової, котра потерпає з малими дітьми без чоловіка, не вистачало духу. Та й Гнатів заповіт не виходив із голови. Як би воно було далі, коли б сама Оксеня не зробила йому крок назустріч? Перед війною не встигла, затьмарена Гнатовими драгунськими вусами. От і надійшла пора минулим почуттям…

З Петром прожила трохи більше року – якраз устигли Іванка народити. В довколишніх лісах активізувалися повстанці, і на них виступив цілий полк НКВС, що розташувався в районному містечку. Почалися облави. Не тільки по хащах, а й по селах – вишукували помічників та співчуваючих повстанцям. Із запідозреними у зв’язках з упівцями не церемонилися: хапали – і в обласну тюрму. А далі – закритий суд і 10 або 15 років колимської чи воркутської каторги. Потрапив у «чорні» списки «пособніков» і Петро. Хтось доніс: син куркуля та ще й старости (старого Хомюка старостою німці призначили – за що й наклав головою, коли в їхній край присунулися червоні партизани Федорова). Десять років дали – без права листування. Коли помер Сталін і політичних почали потроху випускати з таборів, Оксеня написала в Москву запит. Відповідь прийшла коротка, зате гостра, як біль у серці: «Ув’язнений Хомюк Петро помер від серцевої недостатності 16 грудня 1948 року в одному з виправно-трудових таборів міста Печори».

Троє сиріток-безбатченків годували, ставили на ноги удвох зі свекрухою. Та померла в шістдесят першому, за нею невдовзі і Семена поховали. А коли Іванка забрали до війська, зосталась у хаті Оксеня сама, мов палець, бо повмирали і її батьки, а ще раніше дядько з дядиною, троє синів чиїх, а її двоюрідних братів, повбивали на фронті ще не жонатими, тож ніякої родини в селі не мала.

На початку дев’яностих, як щойно репнув, наче старий гарбуз, СРСР, тьохнуло серце в зарання посивілої та постарілої від самотності Оксені: в її оселю завітав несподіваний гість. Кинулась до нього з радісним зойком, думаючи, що пропалий Мирон вернувся – схожий на нього був, хоч і запам’ятався Оксені син ще молодим парубком, а перед нею стояв чоловік зрілий, із сивиною на скронях.

Ні, не Мирон то був, а якийсь іноземець. Ламаною українською мовою перепитав, чи тут мешкає така-то жінка.

– Так, я та сама Оксеня Хомюк, – тремтячими від хвилювання губами відповіла.

– А мене звати П’єр Гомю, – усміхнувся гість. – А по-українськи – Петро Хомюк. – Я син Гната Хомюка, вашого чоловіка…

Серце Оксені тьохнуло вдруге, і жінка безсило опустилася на стілець…

Згодом, коли вона отямилась і хутенько накрила на стіл, щоб пригостити незвичайного гостя, а він привів до хати свою супутницю-перекладачку, П’єр-Петро розповів їй про свого батька, українця Гната Хомюка, котрого в селі вважали загиблим на війні. А Гнат не загинув: контуженим потрапив у полон і поневірявся в неволі, поки його не визволили американські вояки. Перебуваючи в таборі так званих «переміщених осіб», познайомився із француженкою, між ними спалахнуло почуття, і вона намовила Гната їхати з нею до Франції. У невеличкому містечку, неподалік Бордо, жили батьки Ніколь, фермери-винороби. Зятя-чужоземця старі прийняли в сім’ю як рідного сина. Замість двох своїх, що загинули на фронті. Так українець Гнат Хомюк став виноробом Гомю і народив з Ніколь сина й дочку: П’єра та Жанну.

Жанна вийшла заміж за австралійця й мешкає в далекому Сіднеї, а П’єр керує потужним виноробним заводом, у який перетворив невеличку ферму та виноградник роботящий та підприємливий його батько, українець Гнат Гомю.

– Батько помер у 1987 році від інфаркту, – сумно закінчив свою розповідь П’єр. – Він усе життя згадував Україну, рідне Полісся, першу сім’ю. Мріяв відвідати рідний край, і, як упала «залізна стіна» між Радянським Союзом і вільним світом, вже, було, зібрався в дорогу, та не встиг… Батько навчив мене трохи української мови. І заповідав мені неодмінно побувати на землі своїх предків. А ще – знайти його першу сім’ю й попросити за нього прощення…

Оксеня слухала й плакала. Час ніби повернувся назад. Поряд, під стіною з портретами, сидів постарілий Гнат, а може, і Петро – їй важко було визначити.

Микола Шмигін

• Нравится
•