Священик… на протезах
Івана Теремка, настоятеля церкви села Глушків Городенківського району, важко застати на одному місці. Служить у храмі, готується до творчого звіту, поспішає на репетиції свого колективу, сам водить автомобіль… І це притому, що священик ходить на протезах – десять років тому страшне нещастя забрало ноги. А у день, коли мали ампутувати ще й руки, вони раптом стали оживати. Навіть медики пов’язували це чудо з тим, що отець у церкві носить святу чашу.
Вилив з протеза кров – і пішов далі
2 січня 2002 року отцю Івану повідомили, що товариш, теж священик, потрапив у снігову пастку. З паламарем відразу кіньми вирушили в дорогу. Мело так, що світу не було видно, тому збилися з напрямку і застрягли в болотистій місцевості. Пробували самотужки вибратися, але коли священик зіскочив із саней, дуже намочив ноги. Тож паламар пішов по допомогу сам, та злякався негоди і три дні переховувався у закинутій хаті на полі, думав, що отець замерз.
– А я так намочив ноги, що не мав сил піднятися, – пригадує Іван Теремко. – Минула доба. Бачу, нема виходу, став на руках, на колінах повзти. Якось виліз на горбок, помолився – і стало так добре. Ну, думаю, тут мені буде вже все. Якраз у той час з іншого села везли чоловіка з апендицитом. Почувши шум, я піднявся, став кричати, махати руками. На щастя, мене помітив водій. Тож врятували. А в лікарні так шкіру дерли, так латали, що відрізали обидві ноги нижче колін. Стояло питання і про ампутацію рук, які на 85 відсотків були обморожені. Та у день, на який призначили операцію, руки почали відходити. Самі медики казали, що це чудо, і, можливо, пов’язано з тим, що у церкві ношу чашу. Потім я протезувався у Ковелі на Волині – там ортопеди найкращі! Особливо Василь Сидорович, не пригадую його прізвища, ходить біля пацієнта, як коло малої дитини…
Від розповіді отця Івана у нас мурашки йшли по шкірі, а він про свої жахливі ходіння по муках говорить весело, з уст ні на мить не зникає посмішка. А вистраждати йому довелося неабияк – за півроку пережив п’ять операцій!
– Він по натурі життєрадісна людина, а тоді мав великий відчай, – пригадує дружина Галина, яка всі місяці лікування була поряд. – Все повторював: «Лишай мене, ти молода». «Якщо хотіла тебе здорового, – казала йому, – то тепер і хворого». Коли привезли після операції, думав, що одну ногу відрізали, а як глянув, то сльози горохом котилися. Я його заспокоювала, що все буде добре. Так і сталося.
Через вісім місяців, відколи став на протези, священик приступив до служби в церкві. Хоча мало хто вірив, що він взагалі буде жити. Як каже Галина, важко йому, коли в один день служба (є моменти, що треба вклякати на коліна), похорон, вінчання, хрестини, а ввечері – репетиція в клубі, тоді ноги болять. Але на біль не зважає: тріснула шкіра – з протеза вилив кров, зціпив зуби і знову йде. Якщо дозволяється ходити 2-3 години на добу, то отець лише кілька годин відпочиває. «Бачили б ви, як він на весіллі танцює!» – каже дружина. Галина бідкається лише, що протези, які слід міняти кожні півтора року, коштують близько трьох тисяч євро. Якби не пожертви і прихожан, і зовсім незнайомих людей, було б сутужно. Священик щиро вдячний усім благодійникам та молиться за них.
Читає молитви над недужими – і їм стає легше
А тепер отець Іван і сам допомагає людям у їхніх тілесних бідах і душевних негараздах – до трагедії цього за собою не помічав. Як каже, у їхній церкві Архістратига Михаїла, як і в кожному храмі, є благодать. Тож читає Євангеліє над недужими, молитви на всяке прохання – і багатьом стає легше.
– Їдуть до нас у Глушків звідусіль. Була пара із Запоріжжя, мали сімейні проблеми, – пригадує священик. – Одна жінка зайшла у церкву на палицях, а після третього читання вийшла без них. Приводять дітей зі страхами, а також тих, які великими ще мочаться. З Криму мати привозила сина, він дуже любив випити – тепер дзвонять з вдячністю. Хлопчина зі Львова з моста кидався, тут спасіння знайшов. Попросили помолитися за дитину, яка поступала в Рязані, – пишуть в «Однокласниках»: «Отче, все добре». А взагалі, багато хто приїздить сюди до храму: і чиновники великі, і бізнесмени на джипах, і городенківські лікарі, щоб заспокоїти душу.
Ці слова підтверджують місцеві селяни, які чули нашу розмову: «То правда, не одна людина дякує Богу і отцеві». І з гордістю кажуть, що на свято Михаїла протоієрея УПЦ КП Івана Теремка відзначать найвищою нагородою для священика – митрою.
– Не тяжко служити? – цікавимося у нього.
– А вам не тяжко? – перепитує й собі. – Життя йде вперед, не треба зважати на біль, на якісь непорозуміння. Я чоловік для жінки і батько для своїх дочок, тож треба дякувати Богу за те, що є.
Олена ПАВЛЮК,
Івано-Франківська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
