Оселився на хуторі у 150-літній хаті й зробив з неї музей
Той, хто тонко відчуває природу, хто втомився від міської суєти, може по-доброму позаздрити Миколі Огороднику. Цей чоловік вже давно живе в мирі із самим собою і світом, робить те, що йому подобається, і не зважає на людські пересуди. Хоча багатьом сам пан Микола видасться, напевно, диваком. За освітою агроном, деякий час працював журналістом, та все-таки душа віднайшла своє – те, до чого прагнула: затишний хутір Плугаки у селі надзвичайної краси Дермань, що у Здолбунівському районі. Хату теж пригледів відповідну – їй більше 150 років!
Цивілізація – електрочайник і ноутбук
Ми зустрілися з Миколою Огородником під час косовиці, тож не дивно, що після привітання він щиро зізнався:
– Так натрудився біля сіна, що говорити не хочеться.
Проте слово за слово – і переді мною відкрився не просто чоловік, а цілий світ із такими знаннями, яким місце хіба в енциклопедії нашої минувшини.
Його хата-музей старожитностей прадавня, дотримана в колишніх традиціях: сіни, світлиця, комора. Відразу зазначу, що цивілізація у тутешніх «хоромах» – це лише електрочайник і ноутбук. В сінях, окрім старожитніх речей, зі сволоків у пучках звисає різнотрав’я. В коморі – справжній музей старовинних речей. Кожна з них – це частинка чийогось життя, а всі разом – то ціла історія.
– Де стільки всього назбирали? – дивуюся, розглядаючи цю сиву старовину.
– Як тільки потрапляю до якоїсь ветхої хатини, особливо, де живуть старі люди, відразу прошуся на горище чи до клуні – там обов’язково на щось натраплю. Правда, інколи заправлять таку ціну, що мені вона «непідйомна». Та коли кажу, для чого воно мені потрібне, віддають задарма. Одних чемоданів стільки, що можна окремо музей відкривати. Якось думав викинути два ящики, що тут валялися, та коли зліпив їх випадково докупи, зрозумів, що то чемодан. Виявилося, ще прадід господаря цієї хати повернувся з ним із Першої світової війни! Після того ніяких старих речей не викидаю.
Світлиця, в якій пан Микола живе з дружиною, а влітку ще й з восьмирічним сином Дмитриком (старші донька і син мешкають у Здолбунові, хоча до батьків приїжджають і допомагають по господарству), переносить нас на сотні років назад. Глиняна долівка, старі глечики на дерев’яних полицях, ікони на покуті, піч у кутку, лавки та дерев’яне ліжко, застелене тканим ліжником – скажіть, де тепер таке побачиш? Довершує це «вісімнадцяте чи дев’ятнадцяте» століття велика піч на дворі, де готують їсти влітку. А трапезують за великим дерев’яним столом під чистим небом. Звідси така краса навкруги, що перехоплює подих. На подвір’ї теж окремий музей із різних господарських речей, є навіть віз, яким користувалися вояки УПА. І раптом усю цю звабливу українську ідилію перериває потужний ослячий крик. А то звідки?! Виявляється, до своєї господарки ослицю Дуньку Микола привіз із Вінниччини.
На городі – більше 150 видів рослин
А ще в його хазяйстві є мул, коза, кабанчик, кури і чимало кролів – тобто має біля чого трудитися. Окрім цього, на городі росте 150 видів різних рослин, з яких більшість – лікарські. Є надзвичайно рідкісні і цінні, як, наприклад, лофант анісовий, ще його називають «слоновою травою», якою лікують майже всі хвороби, окрім пташиного грипу та африканського вірусу Ебола.
Пан Микола за деякий час виносить із сіней та показує мені ще одну цікаву річ, якою користувалися селяни у жнива, і пояснює її надзвичайну цінність.
– Подивіться на ці знаки – це символи засіяного поля. Їм ціни нема, зараз таке фактично не можна віднайти. Люди колись володіли великими знаннями. Для наших сучасників – це все лише казки. На цій садибі є місця, де відкриваються енергетичні потоки із Всесвіту. Дехто навіть не може зайти в двір. А ще зверніть увагу на два маленькі трикутнички-віконечка у стіні, де комора. Вони у вигляді риб’ячих хвостів – це ще дохристиянський знак-символіка, який є енергетичним захистом оселі. Рамка сходиться саме у цьому місці. (Це правда, в чому переконуюся сама – авт.) Живу та й живу, працюю, розуміючи, наскільки важливі знання наших пращурів. Вони лежать усі зверху, ними тепер гордують, а їх треба відновлювати.
Пан Микола опанував ще й фах екскурсовода, масажиста, майстра народних ремесел, травника, пасічника, навіть проводить у Києві майстер-класи із лозоплетіння. Бо останнє – чи не найбільше із його захоплень, якому вчився у багатьох майстрів, брав участь на різних виставках, фестивалях. Три години спілкування й перебування на хуторі Плугаки, зрозуміло, замало, аби осягнути всю мудрість цього чоловіка й надихатися тутешньою благодаттю.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
Фото автора
| Comments: |
