Як українець Пантюх врятував німця Боссера
Маневичанин Михайло Якович Пантюх пройшов Велику Вітчизняну війну з першого дня до останнього. На жаль, нещодавно помер, не доживши до свого 90-ліття два місяці. Але залишив цікаві спогади про один випадок.
Михайло Пантюх родом із міста Зіньків Полтавської області. Війна застала вісімнадцятилітнього парубка у Львові, де він гостював. Довелося спішно евакуюватися. А 7 серпня 1941 року разом із дядьком-капітаном був уже в Чернігівському військкоматі. Спочатку потрапив на Волховський фронт, потім – Калінінський, Західний, Прибалтійський. Починав стрільцем, згодом пересів за кермо автомобіля. Якраз із авто і пов’язана найпам’ятніша воєнна історія.
– Це було під Вітебськом. Наші війська наступали, – пригадував Михайло Якович. – Я з товаришем вантажівкою їхали лісовою дорогою. Раптом бачимо: із лісу виходить німецький солдат з піднятими догори руками й вигукує «Гітлер капут!». Товариш навів на нього дуло автомата, хотів застрелити. Але я вмовив цього не робити, бо бачив очі німця й розумів, що на цій кривавій бійні він не з власної волі. Командир нашої частини не став доповідати про полоненого начальству, а відправив його на склад носити ящики зі снарядами. Однак у політвідділі швидко дізналися про Юзефа Боссера (ми називали його Юпом) і забрали у табір військовополонених.
Та історія на цьому не закінчилася. Після звільнення Прибалтики Михайло Пантюх ніс службу в Ризі, де було до п’ятдесяти таборів військовополонених та інтернованих. В одному з них він і знайшов Юпа, якого разом із іншими якраз збиралися відправити на Урал. Михайло впросив начальника автоколони написати відношення, щоб Боссера перевели в автоколону через брак водіїв.
– Я був дуже вдячний майору за його людяність, – розповідав Михайло Якович. – Проте, коли я з цим відношенням приїхав у табір, Юпа не хотіли відпускати. Німці кричали: «Він не шофер, а каменяр». Довелося вдаватись і до прохань, і до погроз. Як результат – я навчив Юпа водити машину. Коли мене демобілізували, він привіз мене на вокзал. «До свіданія, Юп!» – «Ауфвідерзейн, Міша!»
Проте зустрітися чоловікам після війни уже не судилося. 1991 року, після здобуття Україною незалежності, сім’я Пантюхів почала розшукувати родину Боссера. Внучка Михайла Яковича їздила у Німеччину, де дізналася, що Юзеф Боссер жив у Кельні, помер, залишивши по собі двох синів.
Війна – це не лише уміння вбивати, а й велике уміння залишатися людиною.
Алла БУБНЮК,
Волинська область
| Comments: |
