Поліський фельдшер лікував жінок від безпліддя
А колгоспників захищав від голови-садиста
Миколі Мусійовичу Павленку влітку минуло дев’яносто років. Останні сімнадцять, поховавши дружину, мешкає самотою. Діти роз’їхалися, дочка з Любешова навідується щотижня. Батьків репресували сталінські поплічники, поневірявся сиротою по світу. Вивчився на фельдшера у Бердичеві, всю війну прослужив в евакуаційному шпиталі, живим додому повернувся в село Озерянка, що під Житомиром.
Скаргу Павленка розглядав сам Сидор Ковпак
А тут нове лихо – направляють як спеціаліста у Західну Україну. Знав-бо, що там неспокійно, що вже не один «східняк», якого послали утверджувати радянську владу, наклав головою. Павленко потрапив у село Пнівне Камінь-Каширського району, де мусив облаштувати дільничну лікарню і нею завідувати. Минав рік за роком, молодий фельдшер спокійно лікував поліщуків, вибираючись сам нерідко до пацієнтів і в далекі лісові хутори, і ніхто його ні разу навіть не перепинив. Тільки спитали «лісовики», хто так гарно співає, йдучи лісом (піснею збадьорював себе і коротав шлях). «То наш «фершал», – пояснили люди.
Та «своїм» поперек горла став. На початку п’ятдесятих у сусідньому селі колгоспом керував голова, який бив колгоспників за найменшу провину, тому вони мусили йти в лікарню до Павленка. Як і належало, фельдшер їх обстежував, лікував і, звичайно, пунктуально все занотовував у журнал прийому хворих та видавав відповідні довідки про побої. Озброївшись медичним підтвердженням перевищення влади головою-садистом, жертви його кулаків поскаржилися у прокуратуру. Але їхні заяви, підкріплені довідками Павленка, районний прокурор поклав «під сукно», будучи добрим приятелем голови. На захист керівника став і райком – в особі уповноваженого інструктора. Словом, їхніми спільними зусиллями медичні довідки як найвагоміший документ безслідно зникли з прокуратури. Потерпілі написали скаргу в Президію Верховної Ради УРСР. Невдовзі з Києва прибув перевіряльник. Вислухавши пояснення побитих колгоспників, дозволив фельдшеру на основі записів у журналі прийому хворих видавати копії потрібних довідок, які і нацькували прокурорсько-райкомівську братію. Як наслідок, Микола Павленко опинився у ковельській в’язниці – під слідством, звинувачений у видачі… фальшивих довідок. П’ять місяців протримали його під замком до першого суду. Судили в Камені-Каширському і, попри показання кількох десятків свідків, які спростовували прокурорські звинувачення, підсудному «відміряли» шість місяців ув’язнення. Павленко написав касаційну заяву до апеляційного суду, наслідком чого справу повернули на перегляд – уже в Любешівський райсуд, який визнав дії підсудного законними і звільнив з-під варти. Та на цьому конфлікт сільського фельдшера й районного прокурора не вичерпався. Місцеві князьки не змирилися з поразкою і подали апеляцію. Проте Павленко не став дожидатися її розгляду й подався шукати справедливості та підтримки до Києва – у Верховну Раду. Добився до самого Сидора Ковпака, який тоді був заступником Голови Президії. Сам Ковпак і розглядав скаргу чолобитника з Полісся. Їх, шукачів правди з усіх куточків України, кілька десятків осіб, зібрали в якомусь, очевидно, залі засідань. Ковпак стояв за трибуною з олівцем у руці і гортав скарги. Що було йому незрозумілим, називав прізвище скаржника, уточнював, помічав олівцем. Результатів розгляду не оголошував: наказано було їхати додому й чекати резолюцію. У Пнівне вона не забарилась і була ухвалою Верховного Суду – на користь фельдшера. За допомого цієї ухвали Микола Мусійович зумів стягнути з районної прокуратури грошову компенсацію за час, проведений за ґратами: суму його фельдшерської заробітної плати за шість місяців.
У Пнівне їхали з усієї України
Але прославився Микола Мусійович не тільки як принципова та чесна людина, котра в суворі часи тоталітаризму не побоялася повстати проти можновладців, а й як фахівець із доволі делікатної галузі медицини – лікував жінок від безпліддя. Та так вдало, що до Седлища, куди він перебрався мешкати з Пнівного, стали торувати стежки молодиці з усієї України, почувши про успішні методи звичайного сільського фельдшера. Бажаючих лікуватися у Павленка бувало стільки, що мусив облаштовувати у своїй хаті своєрідний стаціонар, таку собі приватну клініку, де по 5-6 пацієнток проходили курс лікування від кількох днів до кількох тижнів.
– Дружина до Вашої «приватної практики» як ставилася? Не ревнувала до пацієнток?
– Ніколи не було претензій, бо знала, що я дуже дорожу своєю лікарською репутацією.
– А начальство не забороняло?
– Ні. Я ж не був шарлатаном і лікував людей не заради власного збагачення, а щоб повернути їм здоров’я. Найперше знаходив причину, а нею найчастіше були запущені хвороби, переважно запальні процеси, і усував її. Щоб бути здоровими, жінкам пораджу, по-перше, не затягувати будь-які хвороби, по-друге, знайти доброго лікаря й дотримуватися його порад, ну, а по-третє, зняти негативний накип з душі, вирівняти дорогу до мети, тобто усунути перешкоду, яка постала на шляху до материнства.
– Не брали з пацієнтів грошей?
– Не вимагав. Віддячували, хто як міг, адже все ж таки мешкали в моїй хаті… Та це не головне було для мене. Найприємнішим подарунком вважав повторний приїзд щасливої пацієнтки, аби показати донечку чи синочка.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
