Пройшов і спекотні піски, і крижані води
Микола Павліч – уже давно пенсіонер, хоча йому цьогоріч виповнилося лише 50 років. Пенсію ж отримує, бо служив у таких краях, де за рік стажу півтора або й усі три зараховували. Нині мешкає в рідному селі Невір на Любешівщині, куди повернувся з далекого російського військового порту Сєвєродвінськ. Приполярна Північ довго тримала поліщука у своїх суворих обіймах, але, зрештою, поклик рідної землі здолав крижані лабети чужини.
Волинянин служив із Грачовим та Лебедем і «Комсомолець» в останній рейс відправляв
Утім, до Сєвєродвінська в Миколи був не менш екзотичний як для волинянина-поліщука та ще більш екстремальний період життя – афганський. Потрапив туди 1980-го, на самому початку радянської агресії, звичайно, у складі так званого «обмеженого військового контингенту». Був снайпером, пройшовши задля цього спеціальні курси у Фергані, куди молодого воїна направили після Рязанського десантного училища. Служив у частині, командував якою майбутній міністр оборони Російської Федерації Павло Грачов. А ротним у Миколи був іще відоміший згодом російський політик і військовик генерал Лебедь (тоді ще тільки капітан). Як ротний, майбутній кандидат у президенти Росії і губернатор Красноярського краю запам’ятався Миколі передусім фізично дужою людиною. Силою з ним ніхто в частині не міг порівнятися. Майстром гирьового спорту був і своїх бійців до гир заохочував. А ще попоїсти смачно любив, ну а за вдачею – грубіян. Захоплювався спортом і майбутній міністр оборони, але переважно ігровими видами, особливо волейболом і футболом.
Микола має дві військові нагороди: афганський орден «За мужність» і радянську медаль «За відвагу». Не минуло солдата і поранення: осколок гранати влучив у ногу. Лікувався в Кабулі, потім – у Фергані. Одужавши, міг би дослужувати в Союзі, але написав рапорт, щоб направили у свою частину, яка продовжувала воювати.
– Невже не страшно було знову повертатися на війну? – запитую.
– Але ж там зосталися мої друзі! А страшно було, так. Особливо, за кілька тижнів до дембеля, коли випадало йти на бойове завдання. Командир, правда, вибирав на це добровольців. Але коли наказав вийти зі строю бажаючим, вийшли всі дембелі. Подякував нам, проте не взяв нікого. «Ви уже своє відвоювали!» – сказав.
– Як же ви з гарячих пісків Афганістану опинилися на березі холодного Білого моря?
– Повернувся зі служби додому, шукав роботу, а брат, який працював у Сєвєродвінську, і нараяв їхати на Північ, мовляв, що в селі висиджу. Я і вступив у школу мічманів, що була у Сєвєроморську. Служити ж направили на військову базу підводних човнів, розташовану в місті Сєвєродвінську.
– В екіпаж підводного човна?
– Ні. Служив моряком сухопутним – відповідав за оснащення субмарин ракетами, зокрема проводив їхнє гідровипробовування. Наскільки це була відповідальна ділянка ракетного озброєння підводного човна, свідчить те, що в море він міг вийти лише після підписів командира, головного інженера й мого. Правда, ракети ми завантажували «порожні», тобто без ядерних боєголовок – заряджали їх на іншій базі.
– Це ж десь тоді потонув у Норвезькому морі «Комсомолець»… З вашої бази човен?
– Так. І його мені довелося виряджати в рейд. Як виявилося, в останній. На ньому комсоргом був мічман, з яким разом навчались у Сєвєроморську… А потонув «Комсомолець» через помилку командира під час випуску ракети: стався різкий поштовх, а судно було біля самого дна – от і вдарилося об нього. Принаймні так тоді пояснювали нам на базі причину аварії.
– Під час навчального пострілу?
– Бойового! Річ у тім, що кожна атомна субмарина бодай один раз на рік мусить здійснити справжній ядерний залп. «Комсомолець» же випустив ракету на один із островів безлюдного архіпелагу Нова Земля…
– Як узагалі служилося на суворій Півночі в статусі моряка російського військового флоту?
– Жалітися нема на що. Край там хоч і суворий, але природою дуже мальовничий і багатий. У вільний від служби час полював, рибалив (мешкав із сімє’ю в окремій квартирі на узбережжі Білого моря). Бував і на сумнозвісних Соловках, що за 180 кілометрів од нашого селища. Унікальні острови з унікальним кліматом, зумовленим теплою течією. А скільки там риби! Оселедця тонами привозили!
– Та все ж повернулися в Україну!
– Якби не сімейні обставини (після смерті батька наприкінці дев’яностих нікому було догледіти матір), зостався б там назавжди. Я ж і громадянство Росії був уже прийняв, і пенсію мав непогану.
– А тепер? Росія пенсію виплачує?
– Де там! Коли добився (з великими труднощами!) українського громадянства, призначили мені пенсію мінімальну – так і живу на неї.
– Як? Ви учасник бойових дій, маєте поранення, нагороди – і прирівняний до звичайного громадянина?
– За поранення й нагороди отримую невеличкі доплати. А щоб добитися більш-менш нормальної пенсії, потрібно дати хабара. Мені пропонували: бери дві тисячі доларів, лягай у військовий шпиталь – матимеш пенсію тисяч шість. Послав їх подалі.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
