У 80 років вчитель видав власну книжку
Сергій Шендера у селі Смордва Млинівського району знаний і шанований чоловік. Весь вік пропрацював на педагогічній ниві, великий патріот України та цікавий співрозмовник. Особливо любить оповідати про минуле, а щоб спогади не загубилися у круговерті років, вирішив їх видати окремою книжечкою.
Про вчительську роботу Сергій Арсенович мріяв з дитинства. Тож після школи вступив до Дубенського педагогічного училища, а вищу освіту здобув у Львові. Молодого спеціаліста направили на роботу на Закарпаття. Був директором Торунської, а потім Голятинської шкіл. На пенсію пішов з посади заступника директора з навчально-виховної роботи Хустського будівельного училища №10. Про цей прекрасний край, людей у чоловіка залишилися найтепліші спогади. Але серце все одно рвалося до рідного села. Порадившись з дружиною Надією Петрівною, яка теж була вчителькою, вирішили придбати хатину у Смордві.
– Тут жили мої батьки, тут хочу бути і я, – просто пояснює своє рішення.
Двоє синів, яких виростило подружжя Шендерів, знайшли свої стежки. Старший Роман залишився на Закарпатті та займається будівельним бізнесом, а молодший Тарас колись працював з Вєркою Сердючкою, а нині відповідає за технічне забезпечення на «5 каналі». У них свої клопоти, рідко вдається навідати батьків, тож вони мусять самі давати всьому раду. Сергій Арсенович помаленьку господарює: тримає козу, кролів. Дружина «закріплена» за городом. Але за домашніми клопотами чоловік не забуває про духовну поживу, яка дуже потрібна сільському інтелігенту. Переглядаючи у сімейному альбомі пожовклі від часу знімки майже сторічної давності, з’явилася ідея на основі старих фото та власних спогадів підготувати книжку про минуле. Списав не один аркуш паперу, поки отримав докладну оповідь. Потім почав шукати кошти для видання. Обіцяли допомогти і сільська рада, і підприємці, а в результаті лише односельчанин Анатолій Гудь дотримав слово. Решту суми Сергій Арсенович зібрав із пенсії. Книжечку «Дитя війни» чоловік подарував школі, бібліотеці, знайомим. З інтересом прочитала її і я. Очима малого Сергійка бачила війну, знищення шикарного панського палацу графа Лідоховського. Факти, зібрані вчителем, вражають. Не заплановано, але так вийшло, що «Дитя війни» видрукували якраз до 80-ліття автора. Це був найкращий подарунок.
Присівши на лавочці під густим виноградом, бесідуємо з дідусем про майбутні вибори, політиків та неньку-Україну, яку хочуть розірвати на шматки. У кожному слові Сергія Арсеновича відчувається біль за долю країни: «Я так радів, коли Україна стала незалежною, а зараз знову хочуть її кинути під кулак старшого брата». Його журба вилилася у повчальному листі до українців, якого написав нещодавно. Цьому сивочолому чоловіку дуже хочеться пробудити наш народ від сну та байдужості.
Руслана ТАТАРИН,
Рівненська область
| Comments: |
