Тітка Олена заслужила своїх дев’яносто літ
Бо все життя робила людям добро
Минулого вівторка на Смалівському кутку у Трилісцях Рожищенського району було дуже людно. І причина тому більш ніж вагома – тітка Олена Смаль справляла своє дев’яносторіччя. Поз’їжджалися діти, онуки, правнуки, праправнуки, вся дружна родина. А вона чималенька. Тітка народила і виростила трьох синів і чотирьох дочок. Нині у неї дванадцять внуків, двадцять три правнуки і двоє праправнуків. Звичайно, далеко не всі, хто взяв життєвий початок від Олени Терентіївни, змогли прийти на ювілей. На превеликий жаль, не було за столом синів Володі і Феді, їх уже немає серед живих. Скільки сліз виплакала мати за своїми діточками! Мабуть, нічого немає страшнішого на світі, як хоронити своїх дітей.
Але, незважаючи на те, що не всі змогли прибути зі старших, меншеньких Смалів, теплоти і радощів таки вистачає. Багато вітань, побажань, посмішок. Бо й справді тітка Олена заслужила цього. Вона все, що у неї було найкращого, віддала дітям. Як же важко було ростити їх у п’ятдесяті, шістдесяті. А нібито було менше клопоту, як підросли.
Дивлюся на тітку, її добру тиху посмішку і не перестаю дивуватися й захоплюватися тією життєвою силою, що світиться в очах. Мені здається, що вона ніколи навіть мухи не образила, не те що когось з людей. А скільки добра зробила за своє життя! Може, саме тому Бог подарував їй стільки літ і зим. А ще здоров’я. Цієї осені навіть картоплю сама копала.
Олена Терентіївна доводиться мені двоюрідною тіткою. Моя мама навіть трохи схожа на неї. Хоч вони й жили у різних селах, та часто зустрічалися, дружили. Допомагали одна одній, чим могли. Особливо залишився мені в пам’яті один випадок.
Після смерті батька у 1959 році ми жили дуже бідно. Трудно було з харчами, одягом, паливом. Сусіди, родичі, хто чим міг – допомагав. Тітка Олена взагалі зробила тоді царський подарунок. Біля Трилісців проводили осушення земель, корчували залишки лісу. Вона послала своїх синів Федю та Володю назбирати фуру пеньків і завезти у Рудку-Козинську Фанасці (тобто моїй матері). А це кілометрів з десять. Коли підвода з’явилася у нас на подвір’ї, моя мати сплеснула в долоні і заллялася слізьми. То були сльози радості і вдячності сестрі, її дітям, бо це значило, що взимку ми не будемо замерзати. Палили ж тоді в хаті коростою (відходами від лляної трести), усіляким бадиллям, власноруч викопаним торфом.
Мати на радощах пригостила Олениних синів, звичайно, і самогонки хлопцям налила. Ніби трошки. А хлопцям тоді було всього по 13-15 літ. Їх так взяло, що вони позасинали, в дорозі згубили болоньєвий плащ, додому попали пізно вночі. Тітка спереживалася, тоді ж мобільних телефонів не було. Скільки себе пам’ятаю, стільки мати при зустрічах просила вибачення в Олени за свій необдуманий вчинок.
А ми з братом Володею досі носимо в серці те тепло, яке подарувала тоді тітка у далеких шістдесятих. І взагалі ніколи не випускала з хати без щедрих гостинців. Вітаючи тітку Олену, хочу щиро побажати, щоб дожила вона до 100 років у теплі, добрі і затишку. Низько-низько кланяюся Вам, тітко Олено! Слава прожитим Вами літам!
Євген ХОТИМЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
