Наречену везли високо в гори на… кузові військового всюдихода

Справжнім гуцульським весіллям у Карпатах вже нікого не подивуєш. Але те, яке нещодавно відгуляли Марусяки з Буковця Верховинського району, вразило навіть тутешніх людей. Село спостерігало, як сотні гостей з колачами, подарунками, обливаючись сімома потами, вервечкою тягнулися вверх гірською стежиною. І всі неабияк переживали за молодят – їх повільно віз… військовий автомобіль. Адже дорога до весілля була непростою – високо в горах, у відлюдному місці, заховалася стара хата-гражда, де виросла наречена.

 

Щоб гості вночі не спускалися в село, весілля гуляли до ранку

До Люби-дівчини вісім літ долав полонини

– Чути було, як вгорі гуде машина, а нічого не видко, бо сонце засліплювало очі, лиш біла фата розвівалася на вітрі, – захоплено розповідає нам жителька Буковця Василина Костюк. – Господи, думаю, поможи цим людям виїхати! А то є три з половиною кілометри гірської стежки! Пішки йти більше години часу!

На її слова вчорашня наречена Люба Марусяк лише посміхається – для неї це не труднощі: звечора після роботи піднятися додому, щоб провідати батьків, а на ніч повернутися в село до чоловіка. Бо жила Люба у гражді від народження: звідси щодня ходила до школи в Буковець.

– Коли Люба верталася з уроків, то Микола, мабуть, до неї придивлявся, – жартує Василина. – І потім вісім років долав гори й полонини, щоб побачити дівчину. Але він теж гуцул, тож йому не звикати.

Гражду (у гуцулів це комплекс житлового будинку і господарських будівель, які утворюють замкнутий дворик) збудував 1925 року Любин прадід на родинній землі. Хата пережила воєнне лихоліття, коли господарі покинули її і переховувалися у лісі. Бог милував заможних газдів і від Сибіру. Яку гражду прадід поставив, такою вона лишилася й зараз: не потемніло світле дерево у двох кімнатах, досі є давні килимки, і дотепер користуються старими лавицями, кридениками (шафи, де зберігається посуд).

– Це єдина в Україні гражда, де живуть люди, – розповідає Люба. До речі, вона вийшла заміж за повного тезку свого батька – Миколу Миколайовича Марусяка. – Моя мама тут від народження, тато в зятях. Вони рідко сходять вниз, хіба яке весілля чи свято. Тримають п’ять корів, сорок овець (минулого року вовки їх багато роздерли). Поряд, через горб, живе 90-літній сусід. Я серед трьох дітей наймолодша, тому, за звичаєм, маю лишитися з батьками. Ми з чоловіком хочемо жити в гражді – тут спокійно, тихо, вільно…

Вінчалася у прабабиних прикрасах

У старій хаті-гражді відгуляли вже п’ять весіль. Люба розповідає, що мамине було без повниці (дарунки від гостей), бо батьки, заможні господарі, не хотіли, аби люди жертвували. Коли виходила заміж сестра, то у сукні нареченої і сходила донизу пішки, і піднімалась назад вгору. А от весілля Люби було трохи інакшим – молодим та дружкам, аби вони не натомили ноги, замовили машину. Та неабияку, а справжній вантажний УАЗ. Бо на легковому годі дістатися до їхньої гори Ігрець (лише по хребту їхали невеликим всюдиходом). Тим паче і погода посприяла – стояло спекотне сухе літо, якби лив дощ, гірську стежину розвезло б – і жодна машина не видерлась.

– Коли їхали, з нареченим стояли за бортом на кузові. Інші гості з колачем, подарунками піднімалися пішки, деякі боялися їхати машиною, кажут, ліпше самі. А одна жінка навмисне до нас сіла, щоб цілих тридцять хвилин складної дороги відчути екстрим, хоча чоловік її йшов, – сміється Люба. – Гості, які приїхали до нас з-поза Коломиї, Чернівців, мої колишні однокурсниці захоплювалися, бо такого незвичайного весілля ще не бачили. Гуляли цілу ніч, музика грала до сьомої ранку. Як люди потемки з гір будуть сходити?

Поряд з граждою поставили намет для трьохсот гостей, замовили сільських кухарок, котрі готували тут. А в неділю Люба з Миколою брали шлюб у церкві, перед яким обов’язково попросили у батьків благословення, що називається «прощею». За традицією, вінчалися у гуцульському народному одязі, який передається з покоління в покоління. Приміром, Люба одягла дещо з маминого вбрання, взула капці, а на шию почепила ще прабабині прикраси – «зкарди».

– Моєму нареченому його бабка шила кожух і баршивку (це така шапка), яку він ціле весілля не знімав, бо до неї причеплений віночок, такий як у мене, – каже Люба. Також наречений-гуцул не випускає з рук і топірець-бартку.

– В нашому селі різні весілля бачили: і коли молодих везли мерседеси, і коли коники на бричці. А от щоб військовий УАЗ – такого не пригадую, – захоплюється пані Василина. – Люди казали, що треба було запросити передачу «Чотири весілля». Хай би ті столичні панянки побачили, як гуцули в Карпатах гуляють!

Олена ПАВЛЮК,

Івано-Франківська область

 

 

 

• Нравится
•