Жінка, яка прожила без грошей і тримала у хаті… труну
Написала і виготовила вручну понад 800 книг та десятки ікон
Параску Плитку-Горицвіт, яка жила у Криворівні Верховинського району, називають карпатським Гомером, людиною, яка повторила шлях Сковороди. Її художні полотна порівнюють з мистецтвом самобутніх художників Катерини Білокур і Марії Приймаченко. Хоч з часу смерті пройшло 14 літ, однак і досі нема коштів на впорядкування хати-музею, де мешкала ця неординарна особистість, а книги ручної роботи, з глибоким філософським змістом, так і лишаються не перевиданими...
Свої твори колихала і казала: «То мої діти…»
Вона жила аскетично, заробляла, допомагаючи людям по господарству. Водночас знала кілька мов – російську, українську, старослов’янську, німецьку, польську, мадярську розуміла, грузинську вивчала. Її ім’я було відоме в мистецьких колах, до її маленької скромної оселі приходило багато людей. Хоча односельці досі ставляться насторожено, дехто у Криворівні називає її дивакуватою...
– Бо не була газдинею, а все писала, малювала, – розповідає хранителька оселі Параски Плитки-Горицвіт Василина Харук. – Однак відразу після смерті все надбання Парасочки хотіли в нас купити (бо мій дід був одружений на Парасчиній сестрі), значить ці роботи таки чогось варті.
Народилася карпатська письменниця 1 березня 1927 року в дуже працьовитій родині. Її тато Степан, який був майстром на всі руки і знав усі ремесла, відразу помітив, що дівчинка схильна більше до навчання, ніж до господарювання. Тож на той час закінчила 4 класи.
– Вона казала, що була щаслива, бо душа кликала до науки, – починає свою розповідь Василина Василівна. – Коли її сестра на клаптик паперу ставила глечик, у Парасочки серце від цього краялося. А часом, візьме з печі недопалену вуглинку і малює нею. Та найбільша трагедія була, коли інші діти позбиткувалися і спалили дерев’яні кайданчики-взувачки, у яких ходила в школу. (Мала таку жагу до знань, що кажуть, навіть вчилася у Німеччині). Вона рано почала писати поезію і прозу, небилиці, прислів’я, переповідки, у віршованій формі описувала життя святих. У її творчому доробку – понад 800 написаних книг ручної роботи. З них 56 томів вагою чотири-п’ять кілограмів кожен. Уявляєте? Книга вагою п’ять кіло, де кожна сторінка списана дуже гарним каліграфічним почерком, гарно оформлена, проілюстрована, де є глибокий філософський зміст. Яка це титанічна праця... Є серед тих 800 книг і такі, що вміщаються у сірникову коробочку. Власні книги вона називала «мої діти». Допише якусь – і колише, промовляючи: «То моє дитятко народилося..». Замужем вона не була. Хоча подейкують, що нібито було якесь велике грузинське кохання. І ймовірніше, що те кохання було там, у Сибіру.
Лежала на купі мерців, а під нею хтось стогнав
У 18 років Параску вивезли на каторгу. Але не тому, що вона
була зв’язковою УПА і навіть мала псевдо «Ластівка». А через те, що не хотіла бути коханкою дільничного і що родина не дала за неї хабар – корову. Отак, маючи неповних вісімнадцять, у 1945 році вона й потрапила у Новосибірськ. Однак Параска ні на кого зла не тримала, казала: «І я не без гріха. Але всі однакові – між нами були люди і нелюди, і між німцями такі ж самі. Не треба ворога видіти ніде. Бо так є і буде».
– Творче псевдо «Горицвіт» вона придумала від квітки, що росте на полонинах, – пригадує пані Василина. – Все нам, малим, примовляла: «Миттєво розцвіла та квітка, дивись, вже й пелюстки опали... Ото моя доля...» А вона і справді була гіркою. Адже із дев’яти років заслання Параска п’ять не вставала на ноги, які обморозила. Давали каторжанам 200 грамів води й сухарик. Тож не дивно, що жінка до кінця свого життя засушувала хлібчик про запас. Багато люду в Сибіру, отримуючи пайок, затоптували один одного, як худобу. Парасочка розповідала, що в бараці, у якому жили, була звалка тіл: і тих, що ще дихали, і тих, що вже розклалися. Згодом, коли назбирувалася чимала купа, їх витягували, як непотріб. Вона також втратила сили, і її, майже непритомну, кинули на цю купу людей. Чула, що хтось стогнав під нею, але не годна була навіть слова мовити. А хтось вже так смердів... В ту мить Плитка молилася: «Дай мені, Боже, сили, щоб я могла рукою поворушити і щоб хтось побачив, що я жива». Тоді в неї перед очима промайнули гуцульські гори, батьківська хата, вона подумки попрощалася із рідними... Ледь глянула на охоронців, які пили горілку і курили цибаки та ще й сміялися. А поряд – плач і стогін. Вона в ту мить зневажала чоловіків, через яких стільки натерпілася. І дала обітницю: якщо виживе, то славитиме тільки Бога... І тут сталося диво. З підвалу вийшла жінка і почала непритомну Параску кудись тягнути. Перша думка: з’їдять… Але жінка конвоїра забрала дівчину до себе, бо дуже сподобалася її пишна коса і вона не хотіла, щоб таку красу вивезли на сміття. Отак і врятувалося життя. Гуцулочку кілька днів відпоювали цілющими чаями, а опісля хоч і не ходила аж довгих п’ять літ, та гляділа дітей своєї рятівниці, шила, латала їм одяг. І писала вірші.
У 1954 році Параска повернулася на батьківщину. Довго стояла на колінах біля кринички, пила воду і цілувала землю, побачила хату на горі, свою хату... А вдома на порозі мама зустрічала у помаранчевій хустині. Потім все життя дівчина садила помаранчеві крокуси, промовляючи: «мамина хустина...»
На викинутій пелюшці намалювала образ
– Дівчина знала, що вже не працюватиме і не газдуватиме, – продовжує розповідь Василина Василівна. – Адже неволя підірвала здоров’я. Щоб вона мала спокій, вирішили Парасочці збудувати хатинку поруч із батьківською. Перевезли стару кузню – і на цьому місці, де нині стоїть оселя нашої письменниці, почалося будівництво. Сама Параска розчищала камінь, а коли помешкання склали, вона цілісіньку ніч його штукатурила всередині. Так змучилася, що на світанку впала на підлогу і так їй добре спалося аж... три доби. Прокинулася від того, що вже приїхали з міліції і хотіли виламувати двері, бо ж ніхто до каторжанки раніше, ніж правоохоронці, зайти не міг. Вважали, що вона наклала на себе руки чи померла. А їй в ту мить думалося: «Я так відпочила, як ніколи, тут вже і житиму». Після цього Параска працювала в лісництві, до якого ходила пішки 27 кілометрів. На зароблені гроші у сімдесятих роках купила фотоапарат, фотозбільшувач, проявника. Тож віддушину знаходила в спілкуванні з природою і дітьми. Хоча згодом селяни, побачивши, які фото робить Параска, збігалися дивитися на диво: людей видно на папері! Грошей за свої послуги не брала, а ще й ходила допомагати іншим косити, копати картоплю. Вона дуже багато трудилася творчо – писала і малювала. Чимало робіт роздарювала. Жила досить скромно. З одягу мала тільки трикотажний светр, кимось подарований, а все решту перешивала з чужого плеча. Вона могла з викинутої коробочки, побитої баночки зробити гарну річ...
– А то правда, що в хаті тримала труну? – запитую.
– Так. Ми ще малими допомагала її сюди принести. У труні, в якій її згодом і поховали, вона клала їжу і одяг. Грошей не мала. Виживала з городу, лісу і з того, хто що дасть за роботу. Але була настільки доброю людиною, так раділа природі, нікому не заздрила, користувалася малим. Могла зі звичайного шматка тканини зробити диво. Пригадую, як одного разу йшли з церкви. А Параска каже: «Я такий скарб знайшла». Бачу, витягує викинуту зіпсовану дитячу пелюшку… А згодом вона на цьому полотні написала ось цей образ, – і хранителька хати-музею показує нам його. – Взагалі вона створила до сотні біблійних та церковних сюжетів. Був іконописець з Києва і казав, що від цих образів віє благодаттю. Наш місцевий священик нині впорядковує її духовні художні твори. «Молитва – дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення України-Русі», «Вінець Боголюбія...» – це не весь список її духовних книг. Інший цикл творів – народний: «З народних повісток», «Співанке Гуцульсков говірков», книга-альбом «Доля гуцулки», де зібрано понад сто малюнків про долю карпатської жінки. Багато книг чекає опису, чимало творів Параски вже побували на виставках по всій Україні. Топчуть стежку до малесенької хатини на горі, де жила письменниця, туристи із Фінляндії, Японії, інших країн. От тільки в Україні за 14 років після її смерті (Параска померла у 1998 році) не знайшлося меценатів, щоб обладнати в хаті музей, аби достойно розрекламувати її твори, а тим більше перевидати для українського читача.
... А дива не перестають відбуватися. Пані Василина розповідає, що коли до самотньої хатини принесли вечерю, щоб пом’янути померлу, і залишили на столі, то на ранок її не стало. Так само було і з цукерками-льодяниками. «Мабуть, з’їли миші... Але чому немає мишачих слідів і вони не торкаються книг, яких тут дуже багато?» – запитує хранителька дому Параски Плитки-Горицвіт Василина Василівна.
Марія ДУБУК,
Івано-Франківська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
