Не захотіла любощів уповноваженого – загриміла до Сибіру

Стара хата своїми вікнами влізла в землю. От тільки шашіль ще ніяк не може доточити дерева. Господарі вже кілька десятків літ живуть у селі, а цю оселю, яка ого-го скільки перебачила, навіть на дрова не хочуть розбирати. Де колись росли мальви, клумбу заплела колюча ожина, де рясно родили яблуні, на сад наступили дикі вишні... І стежка вже давно заросла густою травою – ніхто не косить її. Відчинені двері ваблять всередину. Там пахне старим, без людського духу, деревом. На причілку над дверима вирізьблено: «Сей дом благословєн дня 12, мєсяца августа, года 1895».

* * *

Раз у рік на свято Петра і Павла старий дід Петро таки приходить на свій хутір Дубки. Ті дубки, які росли біля оселі, тепер вже такі, що, здається, небо підпирають. А он там хтось одного вже прихватизував. Але дідові байдуже, адже він вже не будуватиметься. Хватить, вже відбудувався за свій вік. За що й поплатився.

…Їхня родина давно жила на цьому хуторі. Стару хату заклав ще його дід Прокіп. Казав, що родина має рости, як гриби в лісі. І то щоб все синами багатіла, бо то робітники. А якщо ті ще й невісточок не лінивих приведуть, то і землі можна прикупити, розжитися. А на хуторі тобі ані сусіда, який за курку може проклясти, ані обмежень із землею: таки лишній клапоть земельки під сад чи подвір’я можна обгородити. Тож Петро добре затямив дідову науку, і коли надумав покінчити з холостякуванням, то вирішив привести на хутір із села Дарину, адже давно топтав до неї стежку. Крім того, старші брати на свої господарки розжилися, а він зостався біля батьків. Вже й хату розширили, солому – геть, а на даху заблищала бляха. В хліві також кілька корів з’явилося.

– Молоду господиньку треба, – казав Петрів батько. – Щоб онучата бігали по хуторі. А там, дивись, і до своєї ферми доростемо...

Не вдалося здійснитися задуманому. Бо хуторян покликали до колективного господарства. Ледацюги із села, котрих Петро часто бачив біля сільського шинку, з папками в руках представилися «уполномочєними». «Корови в колхоз, реманент – тоже», – казали. Голосила Петрова мама, пустив сльозу у борозенку очей батько. Петро схопився за сокиру...

– Ах ти куркульська морда... Не здобрувати тобі. Від’ївся тут, у лісі. З народом ділитися не хочеш? – і важкий кийок збив його з ніг.

...А потім все як в тумані. Ридання матері, ревіння корів, яких виводили з хліва... Прийшли і хотіли здерти бляху з даху, та не піддавалася. Тоді забрали всіх домашніх до району, де миттєво й рішення прийняли: вивезти куркулів до Сибіру. Але над старими батьками змилостивилися. Їх прихистив старший син. А от Петро кілька днів їхав у холодному вагоні освоювати простори тайги. Тут, у поїзді, згадував свою Даринку. Коли обжився на чужині, почав писати листи. Але від коханої – ані звісточки. Тільки одного разу хтось написав (на звороті – ні адреси, ні імені): «Дарина там, де й ти. За зв’язок із «ворогом народу»...»

Земля попливла з-під ніг, і Петро, міцний від природи, ледь не втратив свідомість. «За що? За що ж її? Адже з багатодітної родини була і в розкошах не купалася. А жили у хаті під солом’яною стріхою... – не давали спокою гіркі думи, що, як змії, в’їдалися в мозок. – Якби знав, хто її обмовив, то задушив би своїми руками...» А про те, хто вцілив каменем у його кохану, дізнався згодом. Це була справа того самого уповноваженого представника влади, який поклав оком на голубооку Дарину і хотів схилити до любощів. А потім ще й заміж кликав. Відмови не міг стерпіти, він же тепер «власть». От і запроторив від очей подалі, про що потім і жалів, але... Діло зроблене, балів додалося, бо викрив ще одного «ворога народу».

* * *

Петро і в засланні працював, як віл. Зв’язок з Дариною втратився. Хоч він не міг собі простити, що вона страждає через нього. А потім подружився з такою ж репресованою, як і сам. Наталка разом з родиною також куркульського хліба скуштувала, покинувши вдома, на Західній Україні, і оселю, і всю господарку для колгоспу. Односельці писали, що хату забрали під школу, бо була в центрі села. Куди повернуться, навіть не думали. Петро після тривалого спілкування одружився з Наталкою.

Потепління настало після смерті Сталіна, і Петро з родиною повернувся на свою малу батьківщину. На хуторі не зосталися, бо знали, що там життя не буде, все одно зженуть з обжитого колись місця. Тож спочатку вирили землянку на околиці села, а потім почали зводити дім. Кімнату для Наталчиних батьків, і для себе. Рана ятрила, але серце зігрілося родинним теплом, коли на світ з’явився первісток – донечка, яку Петро назвав Даринкою: на честь своєї коханої. Про неї він дізнався лишень через роки (рідні розповідали), що вона опинилася за океаном, в Америці. Їй вдалося якимось чином емігрувати туди разом зі своїм чоловіком....

…Петро і хотів би працювати одноосібно, але вже не міг. Радянська влада підтримувала колективне господарство, тож чоловік отримав місце на фермі біля худоби. Провівши на каторзі аж десять літ, не раз думав, дивлячись на корівок: «А могла бути така ферма на нашому дідовому хуторі... Політикани не дали...» Згодом гнав думки й брався за сапу, якою згрібав на транспортерну стрічку гній з-під телиць.

...Діти сипалися у його родині, як горох. Наталка, яка також біля худібки ходила, подарувала чоловікові аж шестеро малюків: троє синів і стільки ж донечок. Він цінував дружину, адже вона з ним скуштувала невільницького хліба, розділила скруту після повернення, була йому вірною і надійною все життя.

А коли Незалежність прийшла, то тихцем раділи у хаті Петра і Наталки не тільки старі, але й молоді. Глава сімейства ніяк не вірив, що Україна тепер вільна, адже йому часто вночі снилася тайга і той уповноважений, який виводив з хліва на хуторі худобу і намагався здерти бляху із даху. Сибір був у минулому, як і той кривдник, який став сільським головою, а згодом захлинувся власним блювотинням, коли обпився оковитої... А от Петро хоч і гідно життя прожив, а таки сльози не раз котилися по борозенках його очей. Перший раз – коли видавав заміж Даринку. Дивлячись на неї, згадував свою далеку любов і ту голубооку дівчину, яку не бачив так багато літ. Вдруге – коли женив сина. Втретє – коли померла його опора і друге кохання – Наталка. Вона не дочекалася кілька днів до нагороди – відзнаки «Мати-героїня». Але він і без бляшанки знав, що вона не тільки героїня, але й берегиня, прекрасна дружина, господиня, хранителька роду і щира подруга. Вчетверте розридався вже старий Петро, коли одного разу, стоячи біля могили дружини, його хтось легенько торкнув за плече. Повернувся... і побачив ті голубі очі... І сиві підфарбовані коси... «Даринко?» – тільки й мовив. А та, затуливши йому губи долонею, притиснулася до його плеча. Мовчали довго-довго... І якби тисяча очей дивилися на них, їм було би байдуже...

Дарина приїхала в Україну вперше за роки незалежності. В гості до сестер. Вона також поховала свого чоловіка, дочекалася онуків.

– Може, зостанешся? Вже так не буде, як колись, не треба боятися.... – мовив Петро.

– Я вже нічого не боюся, Петрику. Але вже не буде так, як колись, бо ми вже не ті... Повернуся, бо там вже мій дім, родина...

...Петро таки повів Дарину до хутора Дубки. Розвалена хата сумно дивилася порожніми, без фіранок вікнами у світ. «Отут ми мали б жити...» – мовив він. «Так. Гарно тут, та не судилося...» – відповіла стиха. Наплакавшись вволю, вона поклала до кишені кілька жолудів із дуба, якого ще садив дід Прокіп: «Завезу додому. Посаджу, щоб мої діти знали, що це дерево з України...»

Тетяна ХУТІРСЬКА,

Волинська область

• Нравится
•