Продала цноту… майбутньому свекру

У слухавці щось хлюпало, скрипіло, завивало. Я ще раз подивилася на телефон. Так і є, дзвінок від Олі, моєї давньої подруги, яка вже років десять, як перебралася до столиці.

– Олю, це ти? – перепитала.

– Я… Що мені робити? Як йому в очі дивитися? – нарешті подругу «прорвало» і вона вголос заридала. А потім, схлипуючи, розповіла все, що з нею трапилося.

Кавалерів онучки бабця коцюбою розганяла

Олю батьки наділили гарною вродою: біляві кучерики, кругленьке обличчя, губки бантиком і очі – як волошки в житі. Вона тими «волошками» так вміла користуватися, що старшокласники за нею табунами бігали. Коли вже й парубки після армії почали заглядатися та жонаті жартувати, Олю посадили під домашній арешт, а в школу й зі школи вона ходила під конвоєм. Обов’язки конвоїра поклали на бабцю Ївку, яка у будь-яку погоду чимчикувала зі своєю коцюбою і розмахувала нею перед носом особливо сміливих залицяльників.

– Чого скиглиш, як собака на прив’язі? – не раз повчала похнюплену Олю, супроводжуючи її додому. – Подиви, яка вигналася: вже повна пазуха цицьок, а в голові вітер. А як байстря принесеш, що я твоїм батькам скажу?

– Ай, бабо, ну що ви таке кажете, – нила у відповідь Оля і витирала гіркі сльози.

– Я знаю, що кажу! Закінчиш школу – і гайда до батьків у Київ. А там вже нехай вони за тобою дивляться.

Так і сталося. Щойно ми отримали атестати, як Олю переправили з клунками у столицю. Бабця Ївка перехрестилася і нарешті зітхнула спокійно. А Оля й собі, як з’ясувалося згодом. Бо батьки влаштували її в інститут і зайнялися звичним зароблянням грошей. Оля ж кинулася у вир студентського життя…

Доля звела нас через рік після школи, коли я змогла вступити, щоправда, заочно. Тож зустрічалися ми лише від сесії до сесії. Оля розквітла ще більше. Причепурилася, принарядилася і стала схожою на ляльку Барбі. У мріях бачила себе щонайменше дружиною олігарха, бо дуже любила гроші. Сама заробляти не поспішала, була впевнена, що їй і даром даватимуть лише за те, що вона комусь прикрашатиме життя.

Після закінчення інституту я повернулася додому, вийшла заміж, працювала. А Оля деколи телефонувала і жалілася на чергового «папіка-козла», який не хоче кидати дружину. А їй вже 25, вона теж хоче заміж і маленького карапузика.

– Оль, а ти не пробувала пошукати когось молодшого та неодруженого, – радила я, з усмішкою слухаючи чергові нарікання.

– Що? Та вони ж бідоття! Заведуть у кафе і бійся тістечко собі замовити, бо у кавалера просто на лобі написано: «Ой-йой, грошей не вистачить».

– Ну знаєш, твої багатенькі дядечки теж колись були бідними. І рідко хто з них кидатиме дружину, яка пройшла з ним через все життя і колись не побоялася вийти заміж за злидаря-студента чи чорноробочого.

– Ай, не починай, набридло, – манірно перебивала мене Оля і кидала слухавку.

Заплатив за право першої ночі

І от знову телефонує, плаче – для Олі і справді світ «перестав крутитися». Що вже сталося? Слово за словом – і добилася правди. А вже як почула, то, чесно кажучи, й сама здивувалася вибрикам долі.

Виявляється, ставши студенткою у столиці, Оля вподобала собі однокурсника, але до чогось серйозного вони так і не дійшли – посварилися і розбіглися. Якось від нудьги дівчина залізла в Інтернет і випадково натрапила на сайт, у якому чоловіки пропонували купити цноту або, як казали у стародавні часи, скористатися правом першої ночі. Пам’ятаючи бабину коцюбу, Оля спочатку навіть подумала, що то якісь збоченці такі оголошення дають. Але думка про чималеньку суму, яку пропонували чоловіки, не давала спокою. Після довгих роздумів таки наважилася: мовляв, чим віддаватися якомусь студенту у під’їзді (а їй і таке пропонували!), то краще заробить грошенят. Незабаром списалася з одним багатієм поважного віку. Він, звісно, був одружений, мав дітей. А цнотливі дівчата для нього були ніби хобі. Нікого не змушував, чесно розплачувався і на якийсь час мав спокій, аж поки його знову не починало «крутити». Принаймні, так він розповідав Олі свою історію під час зустрічі у готелі.

А через кілька годин вони роз’їхалися. Оля з пачкою доларів по магазинах, а діловий бізнесмен – далі заробляти гроші. Згодом подруга познайомила із ще одним бізнесменом, який взяв «над нею опіку». Потім ще і ще... Але час минав, а всі забезпечені спонсори тримали її лише за гарненьку ляльку, але аж ніяк не за кохану жінку.

І от нарешті, кілька місяців тому, Оля познайомилася із Олегом і відразу закохалася. Ну як не закохатися, коли у них було таке дивне і незвичайне знайомство? Оля, яка по три години щодня накладала макіяж, щоб сподобатися комусь, того ранку вискочила у куценькому халатику виносити сміття. Була заспана, не нафарбована, із розпатланим волоссям та ще й двічі спіткнулась так, що ледь недоїдками весь двір не закидала. Олег, який заїхав за товаришем на машині, спостерігав і реготав. Казав, що сподобалася ця дівчина у халатику йому відразу, так і захотілося її обійняти, заспокоїти, оберігати. Тому і пішов знайомитися.

– Він такий розумний, гарний, забезпечений, просто мій ідеал. Я його познайомила зі своїми батьками, ми стали жити разом, і Олег запропонував вийти за нього заміж. А вчора… вчора ми їздили знайомитися з його батьками. Ти не повіриш, але тато Олега – це той… той… – і Оля знову зайшлася у риданнях.

Той самий багатій, якому Оля колись продала свою цноту, і був батьком її нареченого. Вона його впізнала одразу, навіть заточилася і ледве свідомість не втратила від шоку. А дядечко і собі очі вилупив.

– Як я витримала ті гостини?! – розказує Оля. – Сиділа, як на голках і червона, мов варений рак. А його батько навпроти весь вечір бурив мене поглядом. Який сором! І що мені робити? Як Олегу в очі тепер дивитися?

– Ой, не знаю, Олю…

…Поки що все залишається, як і було. Щоправда, Оля здригається перед кожним дзвінком кавалера, боячись почути страшні слова: «Як ти могла?!»

Юлія САВІНА,

Волинська область

• Нравится
•