Агентства гроші деруть, а толку нема
Ніколи не думала, що винайняти квартиру для дитини в Луцьку – то велика проблема. Але життя показало, що я наївна тьотка із села і ніц ні в чому не розбираюся. Житло для доньки-студентки почали шукати по оголошеннях в рекламних газетах. Та куди не подзвоню, всюди приємний дівочий голос повідомляє, що то агентство. За свої послуги просять 50, 100 і навіть 300 гривень. Ото напасть! Думають, що ті люди з села (а в основному вони хочуть винаймати помешкання) мають мішки із золотом. Надіялися, що самотужки щось знайдемо, та де там. Мусили йти в агентство. Чорнява панянка з десятисантиметровими нігтями підсунула мені договір, і запевнила, що в них є багато пропозицій: от тільки узгодять з власниками, коли можна прийти оглянути квартиру – і подзвонять. Я виклала 50 гривень. Чекала тиждень, другий – жодних новин. Тоді сама вирішила зателефонувати. «Так-так, ми саме з’ясовуємо деталі і вам повідомимо завтра». Те «завтра» затягнулося ще на три дні. Бачу, чекати буду довго й нудно, сіла в автобус і поїхала в агентство. Його працівниця зустріла мене вже не так радісно, проте простягнула папірчик з адресою. Ой, людоньки, яка та квартира: шафи нема в жодній кімнаті, плита чорна від бруду, шпалери обідрані, а ціна за місяць 1500 гривень! «Мені не підходить», – заявила я. «Добре, шукатимемо інші варіанти», – почула в агентстві. Поки вони досі шукають, знайома пообіцяла прихистити мою доньку-першокурсницю. Пишу вам і думаю, скільки таких дурних як я викинуть по 50 гривень, сподіваючись на допомогу?
Олена Василюк,
Радехівський район,
Львівська область
| Comments: |
