“Після того, як нас розстрілювали, за все життя навіть курки не зарубав”
"Нещодавно був у своєму рідному селі Вишеньки Рожищенського району і біля церкви розговорився з дядьком Леонтієм Юхимчуком. Він розказував про своє життя, а мені аж сльози виступали - який жахливий час він пережив! А оце сів і подумав: тих очевидців ще живих залишається все менше і менше. Тож приїдьте, напишіть - нехай би люди знали нашу історію не з придуманих в Міністерстві підручників, а саме з реальних розповідей ще живих свідків тих подій", - гаряче просив у телефонній розмові наш читач Володимир.
Леонтій Гнатович Юхимчук має 82 роки. Життя він прожив далеко не просте. Йому було 13, коли війна буквально увірвалася у їхню хату.
- У 1943 році це було, - згадує Леонтій Гнатович. - Жили ми тоді на хуторі, який складався із 12 хат. Де в нас там взялися партизани і чи були вони взагалі - не знаю. Так як і дотепер не скажу вам точно - хто нас вбивав: німці чи ще які перевдягнуті карателі. Така смута тоді була… Почалася облога, крики, стрілянина. У хату, ледь переступивши поріг, впала залита кров'ю мати. Як підкошені - батько і брат. Ще один брат і я намагалися сховатися, але… Я отямився у калюжі крові від того, що хтось несамовито голосить на подвір'ї. Виявляється, то вже односельчани почали сходитися, коли німці поїхали. Мені тоді вистрелили в спину. Куля потрапила під лопатку і перебила руку. А брат просто чудом вижив, як у кіно якомусь. Йому поцілили у скроню, але не прямо, а якось навскіс: перебило щелепу, вибило зуби.
Як я тоді перелякався, Боже мій! - вигукує дід Леонтій. - Знаєте, я до цих пір не зарубаю ні курки, ні гуски. А як кабана колють, то я втікаю на інший край села, щоб не чути. 18-річна сестра Фенька у той день пішла траву жати із сусідкою, тому і залишилася неушкодженою.
До розмови долучається дружина Леонтія Гнатовича - Антоніна Гнатівна.
- Ми, як і всі інші, як вибігли з хати напівголі та босі, то так і позалишалися без нічого, - згадує вона. - На Водохреще ввечері це було. Пам'ятаю, як всі бігли по коліна в снігу через поле до сусіднього села. І щоб не обморозити ноги, бо ж босі, заскакували у найближчу хату. Стояли всеньку ніч, як оселедці - місця не було. А коли на ранок повернулися, від Вишеньок залишилося одне згарище…
Та все минуло. Поранені хлопці Юхимчуки повернулися з лікарні і стали хазяйнувати із сестрою втрьох. Потім пішли у колгосп. Леонтій Гнатович працював ковалем.
- Якщо порівнювати, то зараз життя набагато краще, - каже подружжя. - Ми спокійно спимо і спокійно прокидаємось. А раніше? Діти лягають, а батьки по черзі чатують, бо не знають, хто вночі прийде тебе вбивати…
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
