Дозвілля – за гончарним кругом
У те, що жителька Маневич Наталія Гаврилюк захопилася гончарством, я спочатку не повірила. Давно знаю Наталію Михайлівну як учителя математики, гарну господиню, матір двох дітей, яка вільний час проводить за вишиванням або в’язанням. Прийнято вважати, що гончарство, зазвичай, чоловіча справа, та й у нас на Поліссі воно не поширене.
Наталія Михайлівна привітно запросила до кухні, де на столі красувалися її перші глиняні вироби – кухлики та тарелі. Зізнається, що ліпити різні фігурки з річкової глини любила ще у дитинстві у рідних Годомичах, коли ходила купатися до Стиру.
– Певно, любов до глини у мене від предків, бо, як стверджує тато, у їхньому селі Сімерки Перечинського району Закарпатської області до війни багато людей займалися гончарством, – розповідає жінка. – Я ж активно почала втілювати свою мрію в життя, коли прочитала у «Волині» статтю про гончара із Гаразджі. Знайшла в Інтернеті креслення гончарного круга і з ним відправилася до Валерія Леонардовича, який провів для мене майстер-клас, а також дав відповіді на всі мої запитання. Я внесла зміни в схему гончарного круга, щоб він був легшим і його можна було переносити.
У дворі Наталія Михайлівна власноруч спорудила гонг-піч. Маневицька глина, як стверджує моя співрозмовниця, є пісною, її тривалий час треба відмочувати, якісну червону зайшли у Четвертні, але вона залягає там тонким шаром, тож доводиться витрачати чимало часу, щоб набрати мішок-два. Тут не обійтись без чоловіка Віктора Прокоповича, який допомагає дружині.
– Щоб займатися гончарством, треба мати витримку, – зізнається моя співрозмовниця. – Робота ця важка і брудна. У печі вироби витримуються вісім годин. Щоб надати їм, наприклад, чорного кольору, треба закопувати на певний час у землю.
Ані керамічних фарб, ані прозорої та декоративної глазурі Наталія Гаврилюк не використовує принципово: хоче, щоб посуд був екологічно чистий. Піч, яку вона зробила, використовувалася майстрами ще у ХVII столітті.
Алла БУБНЮК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
