«Пам’ятай, синку, все, що віддав, твоє»
Так навчав батько. Але тільки з роками збагнув підприємець і благодійник Анатолій Скоп’юк із Волині суть його слів
У селі Мокрець на Турійщині пан Анатолій оселився років сім тому. До цього в географії його біографії були і Кривий Ріг, і чечено-інгушський Грозний, і Київ, і німецький Гамбург. Були і Київрада, і ЦК комсомолу України та численні відзнаки. Під час перебудови повернувся на рідну Волинь. Створив бригаду сантехніків, що тривалий час була субпідрядником кращого в області будівельного управління «Ковельбуд». Нині – підприємець. І за велінням серця милосердний чоловік допомагає людям. Бо хіба міг у фронтовика Платона Скоп’юка, який, ризикуючи життям, переховував у війну євреїв, вирости байдужий до чужої біди син?
Нам спокій тільки сниться…
Передбачаю, що цією крилатою фразою викличу звинувачення у романтизації радянської доби. Та з пісні слова не викинеш. Так було. Не всі ж рвалися до кар’єри та корита. Він із когорти одержимих, котрі жили за принципом: «Раньше думай о Родине…»
Допитливого хлопчину із синьоокого краю шацьких озер (с. Куснища) після закінчення школи поманило велике індустріальне місто – Кривий Ріг. Там здобув фах гірничого майстра і після технікуму збирався торувати робітничу стежину. Та призвали на строкову аж у Чечню. Нелегка служба тільки загартувала юнака і додала азарту підкорити столицю. Поталанило йому на заводській прохідній «Електромашу» зустріти проникливого начальника цеху – доньку командира партизанського з’єднання Федорова, яка зважила на прохання дембеля і взяла його на роботу.
Анатолій готовий був гори звернути і швидко став у трудовому колективі неабияким авторитетом. Комсомольського лідера висунули членом ЦК комсомолу України. За ініціативність та старанність відзначили «золотим» значком ЦК ЛКСМУ «За активну роботу в комсомолі». Правда, сам значок взяли до музею комсомольської слави в Москву, а йому лиш видали підтвердження. І путівкою до молодіжного центру на Кубу через обставини не зміг скористатися, про що найбільше шкодує.
Бурхливу молодість пан Анатолій згадує охоче: «Я керував найкращим у Києві оперативним загоном дружинників. Тоді загони були бойовою одиницею. Потужні підприємства виділяли нам для чергування людей і автобуси. Треба було мати хватку і всюди лізти, щоб навести порядок та відвернути біду. Ми перевиховували малолітніх порушників, не рахуючись із власним часом. Вели їх до повноліття та випроводжали урочисто з врученням подарунків юнаків до армії. Багато часу забирали також обов’язки депутата Київради. Під час антиалкогольної кампанії вдалося організувати більше двадцяти безалкогольних весіль із врученням молодятам ключів від квартири».
Набутий досвід згодився, коли повернувся на Волинь і створив бригаду сантехніків. Треба було ламати упереджені стереотипи, що сантехніки – це безшабашні п’янички. Його хлопці сумлінністю і порядністю завоювали неабиякий авторитет. Бригада як субпідрядник «Ковельбуду» йшла вслід за будівельниками, виконуючи сантехнічні роботи по школах, дитячих садочка, новобудовах області.
І світ добрішає від доброти його
Голова Мокрецької сільської ради Павло Шудрук про Анатолія Платоновича каже: «Без нього не обходиться нічого в селі. Чи то спонсорську допомогу школі, чи кошти на якийсь захід потрібні – всюди він перший. Не раз возив місцевих артистів з піснею, з колядками та щедрівками на Різдво до літніх людей у реабілітаційні центри у села Облапи Ковельського та Гуща Любомльського районів, щоб розважити одиноку старість. І сам на Новий рік як Дід Мороз навідується до дітей-сиріт у школу-інтернат в Маяки. Не оминає увагою і нашу школу. П’ятикласникам (тепер уже семикласники – авт.) поклав на ощадні книжки по 50 гривень. Коли ж у дитячому садочку сусіднього Туропина виявили осередок гепатиту А і виникла необхідність замінити сантехніку, Платонович із бригадою безкоштовно все зробили як слід. Ще й свого племінника Андрія, який у нього на вихованні, до роботи залучив. Щоб по святах молодь менше тяглася до алкоголю, організовує цікаві змагання. Так на День молоді позаторік були і козацькі забави, і жіночий футбол, і перетягування каната. Змагання між Гайківською та Мокрецькою сільрадами дуже захопили учасників. Переможцям сам спонсор пан Анатолій вручив телевізор».
Цей перелік можна було б продовжувати і продовжувати. Натомість варто неодмінно згадати і про увагу до ветеранів війни. Щороку на День Перемоги він організовує задушевні зустрічі за святковим столом, з подарунками та концертами. І якщо його бригада простоює без роботи та не має зарплати, кошти на благодійництво Анатолій Платонович роздобуде у друзів та знайомих, котрі долучаються до його добрих справ. Знають селяни також, що до нього можна постукати у будь-яку пору доби, коли треба доправити хворого у лікарню.
Але про меценатство та благодійність пан Анатолій воліє не говорити. А от про корупцію та 30-відсоткові відкати, про бардак, який твориться у нашій державі, не може як громадянин мовчати. Як членові агенції соціального розвитку села йому болить, що безнадійно затяглося будівництво місцевої школи. «От якби нам такий порядок, як у Німеччині», – констатує. І розповідає, що їздив у Гамбург до свого близького родича, котрий обіймає чималу посаду (на рівні нашого директора «Водоканалу»). Проте так і не допросився у нього, щоб дав підзаробити в аварійній бригаді у нічну зміну. Бо порядок є порядок. Там не діють закони кумівства.
Гостинний господар дивував нас не раз. І своїм баченням статевого виховання у школі, і якою має бути освіта. У нього чудова бібліотека, в якій, до речі, ми застали його племінника Андрія не за комп’ютером, а за читанням Джека Лондона. Височенький юнак пропонує оглянути їхню затишну садибу. Звісно, щоб похвалитися, до чого доклав сам тут рук.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
