Як українці стали тигроловами
Наші земляки займалися незвичайним промислом
Краєзнавець з містечка Любар Житомирської області Віктор Канчура багато років досліджує і знаходить цікаві факти з історії українських сіл. Дослідник переконаний: захоплюючий роман Івана Багряного «Тигролови» базується на цілком реальних фактах. А його герої – українська родина Сірків – справді існували і походять вони з їхнього краю.
– Село Бичева Любарського району має давню історію. Воно постало на знаменитому Чорному Шляху і жило за рахунок обслуговування чумацьких валок. Тут були стельмашні, кузні, корчми, постоялі двори. Візничий промисел проіснував понад 500 років. Але в другій половині ХІХ століття чумаків, які були першими «далекобійниками», витіснили залізниці. Таким чином селяни Бичевої та подібних поселень опинилися без засобів на існування. Люди у нас не мали значних земельних угідь, тому стали подумувати про переселення в інші, ще не освоєні частини величезної Російської імперії, – розповідає історик.
Вже у 1898 році селяни Бичевої подавали прохання про переселення до Сибіру, але дозволу не отримали. Тільки у 1909-му Михайло Білик з дружиною Уляною і ще одинадцять сімей українців вирушили на Далекий Схід. Довгою і важкою була їхня дорога. З Одеси до Владивостока – кораблем. Звідтіля до річки Амур дісталися на підводах. Їхали просікою, прорубаною під майбутню залізницю. Згодом ще три дні – непрохідною тайгою. Зупинилися на березі річки Хор, почали рити землянки і готуватися до зими. Три місяці тривала ця дорога. Так наші земляки заснували у серпні 1909 року за 120 кілометрів від Хабаровська у тайзі поселення і назвали його в честь свого рідного села Бичева. Ці далекосхідні землі в ті часи освоювалися вихідцями з України. Вже у 1912 році староста Кіянської волості доповідав, що в Бичевій живуть 90 чоловіків та 84 жінки.
– Щоб вижити в чужих краях, селянам доводилося займатися багатьма невластивими для українців промислами, – продовжує Віктор Канчура. – Хліборобам навіть бути… тигроловами! Адже в уссурійській тайзі водилося чимало цих диких тварин. Чесно кажучи, я вважав книгу Івана Багряного «Тигролови» цікавою, пригодницькою, але з дещо надуманим сюжетом. Втікач зі сталінського концтабору десь на Далекому Сході, молодий інженер-авіатор Григорій Многогрішний потрапив до українського поселення в родину Сірків. Вони його виходили, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром – так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля – і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, – тільки працюй. Тут навіть селища були з українськими назвами: Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що саме біля Бичевої у Хабаровському краї ще й досі є база тигроловів. Звісно, нині вже цих хижаків не ловлять. Амурський тигр став дуже великою рідкістю. А сама база збереглася. Її перепрофілювали на центр реабілітації диких тварин. Тож українці-тигролови не вигадка талановитого письменника. Вони справді займалися цим незвичайним і небезпечним промислом.
Вже минуло понад сто років з часу переселення українців на Далекий Схід. Війни, революції та політичні зміни обірвали зв’язки між родичами європейської та далекосхідної Бичевої. Хоча до 80-х років минулого століття люди ще листувалися. Нині у тому селі в уссурійській тайзі 1800 жителів і працюють переважно у деревообробній промисловості. Розмовляють нащадки наших земляків російською мовою, але пісні співають українські.
Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Історик-краєзнавець Віктор КАНЧУРА
| Comments: |
