Після смерті дружини став священиком
А нині на його могилі зцілюються люди
На могилі отця Олександра у селі Старожуків Рівненського району почуваєшся по-особливому. Душу враз огортає спокій та затишок, а від землі віє теплом, пахне ладаном. Кажуть, що за життя священик був надзвичайно побожною людиною і, покинувши цей світ, зцілює тих, хто звертається до нього у щирій молитві.
Отець Олександр Малевич народився 1952 року в родині багатодітного священика.
– Нас у сім’ї було дванадцятеро, найстарший брат важко хворів і однорічним помер, – розповідає Олексій Малевич, брат отця Олександра. – Священиками у нашій родині ставали багато поколінь: і дід був батюшкою, і прадід… Та зі всіх п’ятьох братів по стопах предків пішов лише Сашко.
Проте і він став священнослужителем не одразу. Замолоду влаштувався на завод робітником, згодом одружився. Коли ж у молодого подружжя народилося троє діток, почали зводити будинок. Працювати доводилося не покладаючи рук. На будівництві підірвала здоров’я дружина Олександра Неоніла. Незабаром 28-річної жінки не стало, і чоловік сам залишився з дітьми, які ще й до школи не ходили.
– Що тоді сталося із Сашею, не розумію й досі, – продовжує Олексій Олександрович.– Він дуже змінився. Став замкнутим, зажуреним. Іноді складалося враження, що йому байдуже, що з ним буде далі. Лише діти й втримали його на цім світі.
Втративши дружину, Олексадр Малевич пішов на курси священнослужителів. У 1990 році отримав парафію у селі Сухівці, що неподалік Старожукова. Добудовував будинок, незважаючи на труднощі, кажуть односельці, ніколи не просив про допомогу.
– То була людина із золотими руками і серцем, – розповідає односельчанка Віра. – І порадить, і підтримає, а що вже щиро молився – як згадаю, мороз пробирає й досі. Ми іноді зберемося громадою, та й ідемо щось допомогти, бо ж знаєте, як то воно самотньому чоловікові.
Та біда не приходить сама. У 2001 році священик тяжко захворів і за кілька днів помер. Селом тоді ходили різні чутки. Одні говорили, що батюшку побили невідомі, коли він повертався через поле зі служби. Інші стверджували, що морив себе голодом, бо відчував свою провину у смерті дружини. Та брат називає все це людськими побрехеньками.
– Олександр був досить набожною людиною, але щоб винив себе у смерті Неоніли – я такого не знаю. Так, він легко одягався, навіть у люті морози не носив шапки. Коли його невістка народжувала, їй занесли якусь інфекцію – і вона ледь не померла. Тоді Саша, молячись за її здоров’я, дав Богу обітницю не одягати головного убору. Тож у його смерті винити нікого не можу.
Сьогодні про могилу отця Олесандра знають далеко за межами району. Хворі їдуть сюди з усіх-усюд, просять зцілення. Так, будучи в селі, зустрілася із однією жіночкою. Вони з чоловіком, повертаючись з міста, заїхали на кладовище, аби покласти до надгробка квіти. Час від часу приходять на могилу до покійного отця Олександра, адже на власному досвіді переконалися у чудодійності цієї людини.
– Я родом із сусіднього села, – розповідає Галина Симонюк. – З дитинства моя донька сильно заїкалася. Що вже по церквах ми її вивозили – нічого не допомагало. А коли підводили до причастя, дитина кричма кричала – боялася батюшки. Тоді нам хтось і підказав приїхати сюди та помолитися на могилі. От уже, дякувати Богу, десятий рік все гаразд.
У тому, що могила брата має чудотворну силу, переконався і пан Олексій, у якого з дитинства хворий хребет і ноги. Каже, коли геть погано – прийде на могилу, помолиться – і стає легше. Шкодує лишень, що рід священиків обірвався, бо ніхто з нащадків не обрав путь священнослужителя. Проте чоловік сподівається, що дорогою діда підуть внуки.
Марія МАРТИНЮК,
Рівненська область
| Comments: |
