Перлини від бабці Юстини Свіжина… у собаки під хвостом
Вся родина – біля великого столу, що аж гнеться від наїдків.
– Ну, і для чого було купувати ті ковбаси, якщо кабанчика мали вчавити? Всі гроші підуть на розкоші, трясця його мамі, – бурмотить старенька Юстина, поки дочки та онуки прибирають зі столу порожні тарілки з-під свіжини, картопельки, домашніх солінь та навіть не зачеплені куповані нарізки.
– Давайте Сірку віднесемо – хай хоч він подякує! – гигочуть правнучата, висипаючи горохом з-за столу на вулицю.
– То тільки для нього й ласощі, – з посмішкою погоджується бабуня. – Зараз кишки начинимо – ото буде ковбаса!
– Та вони вже начинені, – піджартовують онучаті зяті.
– Еге ж, начинені. Як у того пана, – посміхається про щось своє бабуня.
Всі принишкли в очікуванні нової байки, а пауза – ну як по-станіславському!
– Та що ж там у того пана? Чи забули? – під’юджують сини.
– Те ж, що й у всіх, – не піддається бабця Юстина.
– Та вже розкажіть, – приєднуються доньки з онуками.
– Та що там розказувать? – для годиться впирається оповідачка, але зразу ж продовжує. – Пан у нас був: наче як у всіх, але трохи з «фокусом». Якось закололи йому кабана, він зібрав нас, селян, та й мовить: «Старію я, час і про душу подумати. От для вас: чи скупий я був?» Люди мовчки переглянулись, але ж сказати мусять, та ще й те, що він хоче почути: «Та ні, щедрі були, пане!» Той вдоволено повів далі: «От і сьогодні – беріть кабана, хто який шмат уподобав! Нічого не шкодую! Тільки одна умова: що взяв – те й віддав. Хочеш ногу свинячу – бери, тільки я заберу на заміну твою, хочеш вухо – ріж, але заразом і своє. Справедливий обмін? Справедливий! Ну, то налітай!» – і заклично розвів руками.
Селяни пойорзали, потупали на місці, познизували плечима: дійсно – й узяв би, та печеться, – і почали помалу розходитись.
А пан ще більше розходився: «Ви куди? Вже віддам усю тушку, якщо котрийсь бодай щось виміняє!»
Краще б він того не казав! Повертається від натовпу циган наш, Яшко, та й каже: «Я готовий! А не піддуриш?»
Пан тільки заіржав: «Та я ж не циган! А ти вже міняй!»
Яшко підбочився, роззирнувся на всю братію, підійшов до кабана – і спереду, і ззаду, задер небіжчику хвоста і… видлубав кавалок «добра», а тоді до пана: «Тепер ти в мене!»
Ми не зразу й второпали, а тоді як заходились реготати, та тільки хто заспокоїться, то зиркне на сусіда – і по-новому, мало не лусне!
Коли сміх та коментарі стихли, хтось запитав:
– А як же кабан: віддав його пан циганові чи ні?
– Віддав, усе до краплі, що з-під хвоста випало! Такі вони, пани, були колись, такі вони й нині.
– Та мужику завжди воно було однаково, – повела далі бабця Юстина, а всі затамували подих перед новою оповідкою. – От ще до війни, саме в колективізацію, вимагали здавати на продподаток частину м’яса з домашньої живності і шкіру теж. Ви грамотні, рахуйте: кабана годували одного на рік, а дітей та онуків було – як в того Омелька, годувати чим? Та то вже нікого не обходило!
Ото потайки закололи в нас, як зараз бачу, гарну свиню, вже як віл була. Посмалили, розібрали, склали в погріб – аж кажуть: ідуть! Мама хутко рядно на ляду. А Рябко, пес наш, тут як тут: примостився на рядюжку та й винюхує сховок. Ось і двері відчинились, ввійшли двоє, роззирнулись по-хазяйськи: «Ну, де м’ясо діли?» Всі «дивуються: яке м’ясо, звідки? Один став нишпорити по закутках – нічого! Тоді другий до братика мого, трирічного Марка: «Де, синку, м’ясо сховали?» А той: «У собаки під хвостом!» А щасливий Рябко на «скарбниці» тільки хвостом виграє. Непрохані гості перезирнулись роздратовано, ще трохи понишпорили та й пішли ні з чим.
Отака вона буває, свіжина…
Марина МАРЧУК
| Comments: |
