«Хлопців тягне до дівчат, а мене до бабусь»

Ровесниці не викликають ні захоплення, ні тілесного трепету

…Він зайшов у наше купе на станції Рівне. Високий, атлетичної тілобудови, з приємною, дещо ніяковою посмішкою на вустах, привабливої зовнішності. Здається, цілком підходив для модельного подіуму чи для обкладинки журналу, які почитують жінки.

Крім мене, в купе сиділи дві жінки – одна літня, років за шістдесят, друга молодша – до сорока, як кажуть, бальзаківського віку. Побачивши в моїх руках розкриту книжку Марії Матіос «Солодка Даруся», Артем (так він назвався) раптом мовив:

– Я вважаю, що кожен чоловік у душі Ромео, а кожна жінка – Джульєтта.

Аби не розпочинати дискусії на цю тему опівночі, ми вдвох вийшли в тамбур. Я сказав, що журналіст.

– Як вона вам? – перепитав Артем, змінивши тему розмови.

– Ти про кого?

– Оту дамочку, старшу.

– Чиясь бабуся. Сказала, їде в гості до сестри.

– А як жінка – цікава?

– Ну, кому як. Скільки людей – стільки думок, зрештою, смаків. Хтось любить гарячу страву, хтось холодну, – іронізую. – Тобі бабуся подобається?

– Подобається, – щиро зізнався й посміхнувся. – Симпатична жіночка. Я тільки-но зайшов у купе, зауважив, яке у неї мудре обличчя. І як збереглася, правда?

Ніколи не думав, що юнакові його віку подобаються старші жінки. Та моєму попутнику якраз хотілося про це поговорити. І я не перебивав його, не моралізував, а просто слухав сповідь хлопця.

– Знаєте, для мене жінки до п’ятдесяти не існують. Я їх не помічаю. На ровесниць навіть не дивлюся. Такі у мене нічого не викликають: ні захоплення, ні подиву, ні тілесного трепету.

– І давно це в тебе? – дивлюся на Артема зі співчуттям.

– З двадцяти років. Тоді пізнав Галю.

Галина Петрівна, як розповів, була його сусідкою. Мала 56, пенсіонерка. Жила сама, як тільки дочка вийшла заміж за турка і відпливла в Стамбул. Чоловік помер. Якось попросила Артема приладнати люстру. Поки хлопець чіпляв її до стелі, сусідка вчепилася в його пах.

– Стою на кріслі, а вона пестить нижче пояса. Мене кинуло в лихоманку. Та мовчу, вдаю, що не шокований. Тим часом Галина Петрівна добралася до моєї ширінки і… Словом, ми стали коханцями. Через сусідку я покинув свою дівчину, однокурсницю Златку. У порівнянні з Галочкою, вона видавалася такою примітивною, прямолінійною дурепою, ще й ревнивою.

– Чим же привабила тебе Галина Петрівна?

– Всім. І тілом, і душею. Я в неї закохався по вуха. Якби ви знали, які казкові ночі ми з нею проводили! Вона робила все, чого моя душа жадала. Крім того, з нею було цікаво розмовляти, колись працювала лікаркою. Після неї, – Артем глибоко вдихнув, – не міг зустрічатися ні з жодною дамою. Коли Галя переїхала до дочки, спробував переспати з однією дівчиною. Нічого не вийшло. Я був у розпачі. Поки не зустрів Ольгу Михайлівну. Їй було 52, самотня, розлучена, без дітей. Працювала бухгалтером. Правда, не подобалось, що перед тим, як лягти в ліжко, вона любила хильнути чарочку коньяку. Казала: «Я тебе соромлюся, а випивка допомагає забути різницю у віці». Правда, була егоїсткою. Я сам кинув її, зустрів у маршрутці Олену. Їй було 65, а мені 21. Дивовижна жінка. У свій час працювала у Міністерстві зовнішніх справ. До мене п’ятнадцять років була вдовою. Я переїхав жити до неї. Батькам сказав, що знімаю квартиру на Оболоні. Гуляли з нею Києвом, вона знайомим мене представляла як племінника, який приїхав із Варшави. Польською мовою володію, бо вивчав в університеті. Я не ображався, все розумів. Був щасливий, чесно. А потім… Я покинув Олену Григорівну, коли застав у її ліжку якогось шкільного товариша. Вона в ногах валялася, аби простив, казала, що хотіла себе перевірити. Але все одно я пішов. Не міг пробачити зради.

– А зараз у тебе хто-небудь є? – поспівчувавши, питаю.

– Була, – Артем кивнув головою. – Звали Руслана Спиридонівна. Їй 69 років, уже прабабуся.

– Ну і як, була гармонія?

– На жаль. Відчував, що вона мене не кохала. Недавно, знаєте, що вона мені сказала? Попросила познайомитися з її внучкою. Та, виявляється, народила від сімейного чоловіка, він кидати дружину не хоче. Моїй обраниці вистачило розуму озвучити цю дивну пропозицію: «Тьомко, з Настею ви були б чудовою парою». Насилу стримався, щоб не нагрубіянити: «Я ж тебе кохаю, а ти мені пропонуєш заміну». «Я хочу як ліпше, сказала вона. – Тобі необхідна молодша жінка. А про мене, дурну бабу, забудь…» Гримнув дверима і пішов.

– Артеме, можливо, Руслана Спиридонівна права. Тобі потрібно думати про майбутнє, народити дітей, – заперечую.

– Справді, хочу одружитися, мати сім’ю. Але женитися не на дівчині. Хочу зрілу жінку, досвідчену, вмілу. А де таку знайти?

Признаюся, вперше за свою багатолітню журналістську практику зустрічаюся з молодим чоловіком, який обожнює жінок пенсійного віку і водночас ігнорує своїх ровесниць. Навіть подумав, можливо, він з відхиленнями у психічному розвитку. Але ж на вигляд і в розмові нормальний хлопець. Зрештою, у кожного свої забаганки. На противагу педофілам чи іншим збоченцям, любителі бабусь займаються гуманною і благородною справою: вони дарують зрілим жінкам віру в їх привабливість. І душевні сили тим самим продовжують – наукою доведено – їм життя.

…Потяг Ковель-Київ прибував до столичного перону. Серед гурту зустрічаючих біля нашого вагона виділялася солідна дама в дорогій шубі.

«Це генеральша Катька. Мене чекає», – виходячи з потяга, шепнув Артем.

Олександр ХОМЕНЧУ

• Нравится
•