Розстріл на городі
Майже 70 літ бабця не обробляє клаптик землі, де загинули рідні
Досі невідомо, скільки людей полягло під час українсько-польської різні, коли на війні стали ворогами колишні сусіди, друзі. Навколо цих подій точаться суперечки: одні переконують, що українці жорстоко вбивали поляків, інші доводять, що поляки розв’язали міжнаціональний конфлікт. Влітку 1943 року Ганна Родіонівна Свістунова із села Сокіл Рожищенського району пережила загибель батьків. Хоч і минуло майже сімдесят літ, шанує світлу пам’ять про них – ніколи не обробляла клаптик землі на городі, де поляки розстріляли її рідних.
Бабці Ганні скоро дев’яносто, а й досі пам’ятає подробиці тієї страшної ночі, коли осиротіла вона та менші брати і сестра. Пригадує, що у селі жили євреї, поляки, з якими українці не ворогували. Та коли у 1939 році прийшла радянська влада, поляки час від часу стали нападати на село, а українці нищити поляків. «Ми втикали, і не раз», – каже бабця Ганна. А влітку 1943-го, якраз на свято Петра, постраждала і її сім’я.
– У нас на квартирі був один поляк, то приходили наші, щоб забити, але ми його сховали, – пригадує бабця. – А посля в нас жила полячка з дочкою. Два дні як її завіз дід у Рожище, аж на село знов напали вночі. В селі зробили такі дзвони, щоб людям давати гасло, але поляки зайняли з другого боку і помордували тих, що на дєжурстві були. Тамичка така бойка зробилася, що страх. А як стали палити село, ми не втекли. Вивезли воза на город, на вигон коня випустили, корови, кроликів. Самі посядали вкупці там. А поляк біг, хотів забрати воза і там зобачив нас, бо було місячно і солома горіла. Став стріляти, забив батька, маму, мене поранив. Малиї брати і сестра стали кричати. «Тихо-тихо, мадяр бити не буде», – чула, як хтось сказав і прогнав поляка.
Так двадцятирічна Ганна залишилась сиротою з малими дітьми на руках. Братам було п’ять і дванадцять років, а сестрі – десять. Лікував дівчину в Рожищі лікар, деякий час вони перебивалися у тієї полячки, яка раніше квартирувала у їхній хаті, їздили в Колки, де перебували вояки УПА, пожили у рідного дядька, та коли його забрали на фронт, поїхали назад у Сокіл.
– Покину дітей, що будуть робити? Вернулися додому. Село все згоріло, то продали корову, коня і купили клуню. Я менших гляділа, поставила їх на ноги.
Ганна Родіонівна одружила братів, видала заміж сестру, сама, на жаль, своєї долі не знайшла. Тяжко працювала у колгоспі, тепер живе самотньо. Ні на що не скаржиться, тішиться, що навідується до неї сільська помічниця. Зраділа й нам, що хоч трохи розвіяли її старість.
– Хіба то було життя? – зітхнула бабця. – Стілько ми намучилися…
Яна СТЕПАНЮК,
Волинська область
Фото Руслани ТАТАРИН
| Comments: |
