У 92 роки читає Ліну Костенко
На долю Євгенії Петрової із села Маяки Луцького району випало чимало випробувань. Три роки вона була у німецькому концтаборі Равенсбрюк, а, повернувшись на рідну землю, за один день втратила свою родину.
Двері мені відчинила дрібненька бабуся і запросила до кімнати, де висить портрет Шевченка, а на стелажах повно книг.
- Любов до літератури у мене з дитинства. Колись у нашому селі, яке раніше називалося Княгинінок, діяла "Просвіта", я була її активною учасницею, - починає розповідь бабуся.
Лише рік провчилася вона у чеській школі, а тоді пішла у Луцьку українську гімназію. Щоденно навчання починалося з прохальної молитви і подячної. Закінчивши гімназію, молодій дівчині не сиділося вдома, тож разом з друзями вирішили їхати на заробітки в Німеччину.
- Ми робили якісь прилади до літаків, - пригадує жінка. - Платили добре, жилося там непогано. Вже й додому зібралися їхати, але мама через знайомих переказала, що щось дивне робиться в селі, арештовують селян, і мого батька забрали. Ми вирішили перечекати тут, а щоб не байдикувати, я пішла на курси медичних сестер у Берлін.
Згодом влаштувалася на роботу, але туга за домівкою не давала спокою, тож, отримавши відпустку, з подругою їдуть на Україну.
- Всі люди були чорні, боялися війни. Я не хотіла більше лишати маму й вирішила не вертатися у Німеччину, а в 1942 мене і Ольгу заарештували й відправили у концтабір. Витаврували номер:16995.
Я працювала у шпиталі. Умови були страшні, люди вмирали щохвилини… Нас звільнили англійці, - не зважаючи на поважний вік, Євгенія Дмитрівна до деталей пам'ятає ті страшні часи.
Коли повернулася додому, вирішила вступати до Львівського медичного училища. Хоч війна і закінчилася, часи були непевні: люди боялися і совєтів, і бандерівців. Одного дня до них прийшли "сталінські соколи". Нікого на подвір'ї не було, то вони тихцем рушили до хліва, певно, кабанчика хотіли вкрасти. Але тут з хати вийшов родич Дмитро Пархоменко, зробив їм зауваження. У відповідь пролунала автоматна черга. Вбили й матір, яка вискочила з дверей. Сестра Євгенії та двоюрідний брат заховались на горищі, але їх і там кулі знайшли.
- Приїжджаю я зі Львова, а в хаті чотири труни. За один момент я осталася однісінька, - витирає сльози бабуся.
Закінчивши навчання, пішла працювати в сільську амбулаторію, вийшла заміж. Виростила двоє синів. Та невмолима доля рано забрала чоловіка й синів.
- Добре, що поруч невістка, маю двох онучок, оце єдина втіха, - каже бабуся.
Розмовляю з цією сильною жінкою - і ніби дивлюся документальний фільм про її життя. Скільки горя пережито, а вона не втратила доброти душевної, щедрості. У 92 роки читає книги, газети, цікавиться політикою, а ще робить смачне домашнє вино, яким пригощає гостей її затишної оселі.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
