Як коня підкуєш, так він і побіжить
Вважає волинянин, нині столичний коваль елітних коней
Петро Сігнаєвський – справжній любитель коней. Це й не дивно – родом він із села Борочичі Горохівського району на Волині, яке славилося конярством, тому вже з дитинства проводив час на конюшні. Після школи закінчив Мирогощанський аграрний коледж, щоб набути професійності в улюбленій справі. Але так склалося, що повернутися в рідне село не зміг – конярство почало занепадати. І він вирішив хоча б якийсь час попрактикуватися у столиці, та затримався тут майже на десять років.
– Навчаючись у Мирогощі, познайомився з нинішнім директором Київського іподрому, який на той час був начальником виробничого відділу, він мене й запросив попрацювати у них. Мене тоді цікавила ковальська справа, точніше, хотів навчитися робити підкови для коней, тому й приїхав сюди на місяць-два повчитися. Тут працював відомий коваль Гасло Григорій Ігнатійович, у якого можна було перейняти досвід. Ковальська справа для любителя. Більше половини коней (а їх тут не менше двохсот) уже підкована мною. Юрій Об’єдков, відомий майстер-наїзник, вважає, що 40 відсотків хорошого старту для бігового коня – це ковка, а решта – удача.
Так сталося, що хоч ковальство Петрові було більш до душі, але його перевели на посаду зоотехніка. Хлопець неохоче погоджувався, незважаючи на кар’єрний ріст, однак начальство було категоричним. Таким чином вдосконалив набуті знання у коледжі. Бо, на думку Петра Сігнаєвського, де б і ким не працював, до роботи треба ставитися з відповідальністю. Не дивно, що він вимогливий і до інших. У колективі його цінують і поважають за велике працелюбство, відповідальність, прямоту, бо, як кажуть, перед начальством «не прогинається».
– Практику із ветеринарії пройшов теж добру. Довелося не лише кувати коней, а й зашивати копита. Навіть вирізав ракову пухлину на них. Рік чекали, поки відросло нове. Така «хірургічна» робота не дуже приємна, але її теж комусь треба робити, – розмірковує Петро.
Слухаючи його, відразу стає зрозумілим, що кінна справа й, загалом, доля столичного іподрому йому небайдужі. Зауваживши, що вигляд столичного іподрому такий, яким його пам’ятаю ще з 1980-х років – це коли при Союзі він був другим після Московського, чую такі міркування:
– На жаль, в Україні кінний спорт нікому не потрібний. Навіть у тій же Росії ця справа піднялася на високий рівень – там у рік відкривається два-три іподроми з європейськими доріжками. У нас мусимо жити за принципом: «На державу надійся, а сам не «плошай». Тут нічого ніхто не робив, мабуть, надіялися, що прийде добрий дядя, дасть грошей – і усе зроблять. За три роки шостий директор. Лише зараз почали хоч щось ремонтувати. Принаймні, керівництво цікавиться нашими справами. Раз у рік сюди приїжджають французи і запитують, коли будемо починати працювати – у них є фонд з розвитку рисистого конярства по всьому світі. У Франції іподроми робляться на 30 відсотків за гроші муніципалітету, а 70 – інвесторів. Зараз назріла ще й інша проблема: нема заміни тим спеціалістам, які за віком ідуть на пенсію. Молоді за ці гроші, які тут платять, робити не хочуть. Навіть не знаю, чи вдасться іподром тут втримати, адже його територія – 40 гектарів, і вона фактично у центрі Києва. Зрозуміло, що всі дивляться на нього, як на ласий кавалок землі, й думають, як би його відірвати. Тому все частіше точиться мова про те, щоб перенести його за місто. Думаю, тоді ситуація ще більше погіршиться.
Але за стільки років Петро у Києві так і не прижився – тягне до землі. Навіть якщо й продовжить роботу на іподромі, все одно мріє про хатину біля Києва із садочком, городом, а поки що з дружиною і маленьким сином проживають у відомчому гуртожитку.
– Тут, принаймні, як на маленькому острівцеві, спокійно, нема тієї галасливої метушні, хоч це вже тішить, – каже волинянин. – З часом сподіваюся мати свій будиночок. Якщо працювати й не лінуватися, то все можна надбати. Чого, чого, а роботи я не боюся.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Київ
Фото автора
Петро СІГНАЄВСЬКИЙ в конюшні Київського іподрому
| Comments: |
