Втік з газової камери
У 86-річного діда Петра добра пам’ять. Хоч він і поважного віку, але в подробицях згадує неймовірні повороти своєї долі. Петро Маманович ходив до польської школи і встиг закінчити п’ять класів.
У 1943 році німецькі окупанти стали масово забирати українську молодь на роботу в Німеччину. Розпочалися облави. Всіх невільників окупанти збирали в Століні у приміщенні польської школи. Згодом автоматники з собаками погнали людей на залізничну станцію. В товарних вагонах чотири дні везли в місто Білосток. Їсти нічого не давали.
– Зупинилися, і нам сказали, що буде баня, – розповідає дід Петро. – Ми зібралися вчотирьох і надумали втікати. Мені йшов сімнадцятий рік, тоді про небезпеку ніхто й не думав. Здибали одного поляка, розпитували дорогу, а він каже: «Дітки, рідненькі, нікуди ви не втечете. Німці зловлять і розстріляють». Дісталися до річки. Двоє хлопців з нашої компанії не вміли плавати. А на другому березі повно човнів. Я роздягнувся і поплив. Тільки взявся за човна, як з кущів вискочило двоє німців. Дали мені добряче по голому мокрому тілі нагайкою.
Перша невдача не злякала впертого поліщука. Хоч навколо ходила охорона, але вагони відчинені – і можна втекти. Двоє хлопців уже не захотіли ризикувати. Петро із земляком з Висоцька – його звали Саша Щур – відважилися на втечу. Але якось так складалося, що куди б вони не йшли, а потрапляли до річки. Їх виловив патруль. Ще раз добряче всипали і пригнали назад до поїзда. Дочекалися вони вечора… І хлопці знову втекли. Але вже потомилися, навіть не відійшли далеко – заснули в кущах. Прокинулися від штурханів – над ними три автоматники.
– Нас погнали на станцію, а того ешелону вже немає, – оповідає Петро Маманович. – Посадили нас у пасажирський поїзд і під охороною привезли в Краків у гетто, яке розташувалося на околиці міста. Там кругом колючий дріт, автоматники, собаки. Якийсь чоловік польською нам шепнув: «Моліться, дітки, завтра вас стратять». Ми потрапили у барак смертників. В’язні між собою говорили, що за ним – газова камера. Всі, хто туди йшов, назад вже не верталися. Вирішив я вибиратися звідтіля. І пішов обережно тим коридором. Несподівано почув голос: «Крок вліво». Я ступив – і нікуди не провалився. Навіть не знаю, хто це казав, але таки вибрався з того бараку. Кинувся бігти, впав у якусь яму з камінням і поваленими деревами. Не скажу, через скільки часу прийшов до тями. Почув кроки, і мене знайшли. Думаю, все – вже тепер точно застрелять. Але німці витягнули і заштовхали в товарняк з росіянами, який вже відправлявся. Ще й попередили, щоб говорив російською мовою. Тож у Краківському концтаборі я провів тільки півтори доби. Свій порятунок вважаю дивом і Божим благословенням наді мною.
Кость ГАРБАРЧУК, Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
