Була щаслива з коханим два місяці, а чекала його все життя

У відчинену кватирку влітав пух: верба цього року не на жарт розщедрилася і засипала все бабине подвір’я білою піною. Маленькі пушинки, ніжні, м’якенькі, впали на щоку старої Надьки – і вона прокинулася. Чи спала, чи ні – ось так вже кілька днів. Поглядом прикипіла до вікна. Там гілка пахучого бузку постукувала в шибку. Вітер-бешкетник лоскотав ніжні квіти, а вони все хилилися, ніби хотіли, як і пушинки, влетіти в хату. Та де там... «Не такий вже і сильний той вітер», – подумалося бабі. А от тоді (скільки то літ промайнуло?) він підняв, закружляв у танці, як зимову віхолу, вербовий пух, і кинув їм під ноги навіть бузок…

 

Весілля напередодні війни

...Якось так рвучко ті квіти впали на землю, що Надія аж зойкнула. А Тарас притиснув міцніше її до себе і шепнув: «Ох ти моя ляклива... Не бійся, я тебе захищатиму завжди». І ніжно поцілував у вушко. Ледь не зачепив високий весільний вінок з кількох рядів білих накрохмалених ситцевих квіток. Їх ще кілька днів тому сплітали в тугий рядок дівчата, а сьогодні він прикрашав голівку Надії.

Тарас придивився дівчину на ярмарку в сусідньому селі, куди з батьком возив масло. Тільки побачив – і закохався. Довга біла коса (нині сказали б, що фарбована), та навіть не біла, а жовтувата, ніби то стиглі пшениці позичили їй свої барви. Великі голубі очі – то волошки зронили там свої пелюстки. І червоні губи – це вже від маків подарунок. А насправді в родині Надії Бог нікого вродою не обділив. А от щастям...

Мама рано зосталася вдовою. Коли Надія стала в церкві під шлюбний вінець, жінка подумала: «Хоч би в неї не вдовина доля була...» А потім погнала ці думки, як осінні мухи, що, зачувши холод, безцеремонно пхаються в хату. «А з чого б це? Он як її любить Тарасик... І мене мамою вже давно зве... Та й у сім’ю йде Надька роботящу. Один син біля батьків зостався, всі старші на своєму хлібові, вже й хатини звели. Тож свекри шкодуватимуть невістку, бо біля неї доживатимуть...» – знову подумалося матері. І як у воду дивилася...

Було це навесні 1941-го – оте вербове весілля впереміш із цвітом бузку, коли Надія аж злякалася того щедрого обсівання. За столом – рідні, дружки. На столі – пироги з бобом, омачка, холодець у мисках, горілка, яку купили у місцевого єврея-крамаря. А обсівав і благословляв молодих у дорогу, до Тарасового порогу, хресний батько Надійки. Її ненька лишень витирала хусткою сльозу: не судилося батькові скроплювати свяченою водою молодих, а їй зерном обсипати...

Не судилося й молодим щастю порадіти. Війна. А за нею розпач, тривога. Та хіба хто знав, що шість десятків потому вона відгукуватиметься у серцях багатьох. І в Надійчиному теж. Її Тараса, сильного, міцного, забрали відразу. Вона лиш згодом дізналася, що чоловік пішов на фронт добровольцем. Дружина залишилася у хаті свекрів, яким відразу додалося сивини. Адже слідом за Тарасом на фронти Другої світової пішли ще двоє їхніх синів. Жінки голосили, батьки страждали, а війна не питала...

Надія взимку народила доньку. Геть схожу на Тараса. І коли прийшов лист з фронту від чоловіка, вона йому повідомила гарну звістку. Ті трикутнички-листочки вона берегла, як велику цінність – у дерев’яній скрині, що мати дала їй у придане. Там зберігався і її шлюбний вінець, на якому між квітами застигли вербові пушинки. Надія тільки цьому посміхнулася: «Він прийде. Обов’язково прийде. Ми ще танцюватимемо під вербами…»

…Листи перестали надходити. А в селі хазяйнували німці. Свекор одягав на невістку дрантя, а обличчя обмазував соком якихось трав. Воно спухало, і коли німці приходили за черговою курочкою чи «яйками», казав: «Больна невістка, ох і больна». Німці брали наїдки і втікали з оселі. А згодом і зовсім обминали їхню хату.

Коли бої десь гриміли за селом, багато люду ховалося в болотах, зарослих чагарниками. Там була і родина Надії. Мала Людка, яку скусали комарі, плакала, ноги її мами були по коліна у багнюці, свекор раз-по-раз кашляв. «Але то не біда, це переживемо», – стукотіло в скронях. І пережили. Хата їхня вціліла, хоч півсела вигоріло. Свекор прихистив ще дві сім’ї. Хто на печі, хто на ліжку, хто на лаві біля стола. «О, то не біда… Головне – по війні. Відбудуємо, наживемо, скоріш би наші повернулися», – казав він.

Донька повторила мамину долю

…Старші прийшли. А от Тарасика, найменшенького, того, що води їм мав подати на смертному одрі, нема... «І ні листів, і ні похоронки – не про неї треба думати, а про життя...» – казав свекор невістці. І вона надіялася.

Вже й Людка в школу пішла, а вона не вірила, що Тарас загинув. Все чекала. «Пропав безвісти». А як пропав? Не вірилося. Він же такий сильний, міцний, ще й зараз пам’ятає, як на прощання стиснув її в обіймах, що, здалося, кісточки переламає.

...Сама орала, сама косила. Вдовину ношу несла смиренно. Згодом ще й матір до себе забрала (не зоставатися їй самій на старості). Отак і до смерті догледіла. А там один за одним злягли свекри. Вона та Людмилка, яка вже й дівочкою стала, кварту води їм подавали.

– Ти ще молода, не зоставайся сама. Приводь у хату господаря. Бачимо, що біля тебе в’ються хлопи. Не дивись, що сусідський Петро без руки. Він косар добрий, господарству дасть лад... – вмовляв свекор Надію. А вона – навідріз.

...Сивина вкрила скроні, а під шлюбним вінцем в церкві стояла її з Тарасом кровинка – Людмила. Так само була весна. І травень. І кружляв вербовий пух. І не вона обсівала молодят, а Тарасів брат із дружиною. Поклав Надії на плече свою важку руку і сказав: «Знаю, про кого думаєш...» А вона й справді була в тому далекому сорок першому. Як роки пролетіли... Ніби камінь гризла. В колгоспну ланку бігла, щоб трудодні виробити, вдома корова, кури, свині, город – і все на жіночі руки. Може, тільки та робота і гнала сумні думки. І не давала думати про втрату, про чекання...

Людмила зі своїм Васильком переїхала жити в сусіднє село. Недалечко, але до матері навідувалася хіба що на вихідні. Бо та наказала: нема чого сюди літати, я сама ще годна все зробити. І робила... Тепер вертілося все навколо корови. Свекри померли, в хаті ні душі... Чутно, як муха летить. А раніше чулося покашлювання хворого Тарасового батька. Він недовго прожив після дружини, помер за рік. Тож відповідальність за корову, яка спозаранку з сараю подавала своє «му-у-у», змушувала Надю швидко піднятися з теплої постелі і бігти годувати худобину, а потім доїти, випускати в загорожу кури, щось варити собі... І так щодень. Лишень коли наставав черговий травень, Надія, яка з роками згорбилася, і її пальці повикручувала важка селянська праця, відкривала дерев’яну скриню, виймала з неї листи від чоловіка і, примруживши очі (а таки ще бачила у свої поважні роки), перечитувала листи від свого фронтовика. Отоді давала волю сльозам. Один раз у році. А більше сліз вдовиці, як називали її в селі, ніхто не бачив. Давно відійшли у вічність її однолітки і пристаркуваті парубки, що залицялися, а вона ще надіялася, що, може, таки її Тарас повернеться. Чи хто про могилку повідомить... Листи у пошуку не допомогли... Пропав безвісти.

Бабу Надю кликали на всі сільські заходи, присвячені до Дня Перемоги чи початку війни. Вона не ходила. «Яка моя заслуга? Що не вимолила йому життя?» – казала.

...Вербовий пух знову залетів у хату через кватирку. Треба б зачинити, бо Людка вчора забулася. А встати несила... Пучок м’якого пуху вітер кинув на її сухі руки. У вікно щось дзенькнуло. Бабі Наді здалося, що то Тарас постукав. Посміхнулася. «Скоро побачимося», – подумала і заплющила очі. По обличчю потекла сльозина. Їй так вже хотілося туди – до нього…

Тетяна ХУТІРСЬКА,

Волинська область

• Нравится
•