На думку медиків, є певна категорія людей, які вишукують у собі якісь болячки. В кожного з нас є такі знайомі, які в усіх подробицях і навіть із задоволенням розкажуть вам про свої проблеми зі здоров’ям: які вони ліки приймають, до якого фахівця зверталися і які ще хвороби у них виявили.
Звідкіля беруться «любителі недуг»? Що робити, щоб «вірус іпохондрії» – страху перед хворобою – не передався іншим. Про це нам розповіла психотерапевт Світлана Ройз.
– Світлано Анатоліївно, хто найбільше любить придумувати собі болячки?
– Кожна людина по-своєму чутлива, але є особи надчутливі. Те, що для нас дрібниця, для них – велика загроза. Такі й надумують собі хвороби. В основі їхнього пошуку все нових недуг лежить страх і відчуття незахищеності. У такої людини ослаблений психологічний імунітет, тому вона вибудовує захист, щоб почуватися у безпеці. Адже до хворого ставляться уважніше, про нього турбуються, не завантажують роботою. Тому постійна «хворобливість» – це своєрідна втеча від відповідальності, прояв емоційної невпевненості людини.
– Кажуть, хто накликає на себе болячки, врешті їх має…
– Інколи це справді так. Якщо у людини виникла думка про хворобу, то фізичне тіло готове її сприйняти. Буває й навпаки. Подивіться, під час епідемій грипу деякі люди зовсім не хворіють. Бо впевнені, що не занедужають. Американські вчені проводили дослідження – вивчали настрій людини та зв’язок його з різними хворобами. І виявили, що чуттєві, слабкі люди хворіють у кілька разів частіше, ніж сильні, вольові, впевнені.
– Погодьтеся, що жити і працювати поряд з людиною, яка постійно вишукує у себе якісь недуги й говорить про них, просто нестерпно?
– Коли у нашому оточенні з’являється особа з підвищеною чутливістю, це, звісно, не може не зачіпати. Вчені довели, що «вірус іпохондрії» – заразливий. Ви можете й не зауважити, як після чергової розмови з такою людиною почнете думати про хвороби. Тому важливо не втягуватися у їхні переживання, не вести з ними розмови про болячки. Адже найкраще допомагає позитивне мислення і оптимістичний погляд на життя.
Леся ЯСИНЧУК
Comments: |